Читати книгу - "Малахітова шкатулка"

Поставив пан перед собою шкатулку на стіл та й каже:

— Покличте-но ту дівку, про яку говорили.

Збігали по Танюшку. Вона нічого, відразу пішла,— думала, замовлення яке велике. Приходить у кімнату, а там людей повно і посередині той самий заєць, якого вона тоді бачила. Перед тим зайцем шкатулка — батьків дарунок. Танюшка одразу впізнала пана й питає:

— Чого кликали?

Пан і слова сказати не може. Уп'явся в неї очима, та й усе. Потім усе-таки знайшов що сказати:

— Ваші камені?

— Були наші, тепер он їхні,— і показала на Шмагайлиху.

— Мої тепер,— похвалився пан.

— Це діло ваше.

— А хочеш, подарую знову тобі?

— Віддаровувати нема чим.

— Ну, а приміряти на себе ти їх можеш? Подивитися мені охота, як оці камені на людину прийдуться.

— Це,— відповідає Танюшка,— можна.

Узяла шкатулку, розібрала оздоби,— звичне діло,— і хутко їх на місце приладнала. Пан дивиться та тільки ахкає. Ах та ах, більше й мови нема. Танюшка постояла в оздобі й питає:

— Подивились? Досить? Мені нема коли тут стояти — робота є.

Пан тут при всіх і каже:

— Виходь за мене заміж: Згодна?

Танюшка тільки всміхнулася:

— Не годиться немовби панові таке казати,— скинула оздоби й пішла. Тільки пан не відступає. Другого дня свататись приїхав. Просить-благає Настю: віддай за мене дочку.

Настя каже:

— Я з неї волі не знімаю, як вона хоче, а на мою думку — ніби не підходить.

Танюшка слухала-слухала та й мовить:

— От що, не те... Чула я, ніби в царському палаці є палата, малахітом з батькового здобутку оздоблена. От якщо ти в тій палаті царицю мені покажеш — тоді вийду за тебе заміж.

Пан, звичайно, на все згодний. Одразу ж до Сам-Петербурха почав збиратися і Танюшку з собою кличе — коней, каже, тобі дам. А Танюшка відповідає:

— За нашим звичаєм, і під вінець на женихових конях наречена не їздить, а ми ж іще ніхто. Потім про це говоритимемо, коли ти свою обіцянку виконаєш.

— Коли ж,— питає,— ти в Сам-Петербурсі будеш?

— На покрову,— каже, — неодмінно буду. За це не сумлівайся, а поки що їдь звідси.

Пан поїхав, Шмагайлихи, звичайно, не взяв, не дивиться навіть на неї. Як додому в Сам-Петербурх приїхав, то й почав по всьому місту славити про камінці та про свою наречену. Багатьом шкатулку ту показував. Ну, дуже зацікавилися наречену подивитися. На осінь пан квартиру Танюшці приготував, платтів усяких навіз, взуття, а вона звісточку й надіслала,— тут вона, живе у такої-то вдови на самій околиці. Пан, звичайно, відразу туди:

— Що ви! Та хіба чувана річ — тут проживати? Квартерку приготовлено, перший сорт!

А Танюшка відповідає:

— Мені й тут добре.

Чутка про камінці та турчаніновську наречену й до цариці дійшла. Вона й каже:

— Нехай Турчанінов покаже мені свою наречену. Щось багато про неї брешуть.

Пан до Танюшки,— мовляв, приготуватися треба. Убрання таке пошити, щоб у палац можна, камінці з малахітової шкатулки надіти. Танюшка відповідає:

— Про вбрання не тобі журитися, а камінці візьму на якийсь час. Та гляди не здумай коней по мене посилати. На своїх буду. Чекай мене біля ганочка, у палаці.

Пан думає — звідки в неї коні? Де вбрання для палацу? — а спитати все-таки не насмілився.

От почали до палацу збиратися. На конях усі під'їздять, у шовках та оксамитах. Турчанінов-пан з раннього ранку біля ганку крутиться — наречену свою чекає. Іншим теж цікаво на неї глянути,— тут-таки зупинились. А Танюшка наділа камінці, запнулася хусточкою по-заводському, шубку свою накинула та й іде собі помаленьку. Ну, а народ — звідки така? — натовпом за нею суне. Підійшла Танюшка до палацу, а царські лакеї не пускають — не дозволено, кажуть, заводським. Турчанінов-пан здаля Танюшку забачив, тільки й йому перед своїми соромно, що його наречена пішки, та ще в отакій шубці, він узяв та й сховався. Танюшка тут розгорнула шубку, лакеї дивляться — ото плаття! У цариці такого нема! — зразу впустили. А як Танюшка скинула хустинку та шубку, всі навколо ойкнули:

— Чия така? Яких земель цариця?

А пан Турчанінов уже й тут.

— Моя наречена,— каже.

Танюшка отак суворо на нього подивилася:

— Це ще побачимо! Чому мене обманив — біля ганочка не дочекався?

Пан туди-сюди,— помилка, мовляв, вийшла. Пробач, будь ласка.

Пішли вони в палати царські, куди було наказано. Дивиться Танюшка — не те місце. Ще суворіше спитала Турчанінова-пана:

— Що це за обман? Сказано тобі, що в тій палаті, яка малахітом татової роботи оздоблена! — І пішла по палацу, як удома. А сенатори, генерали та інші за нею.

— Що, мовляв, таке? Мабуть, туди наказано.

Народу набралося повнісінько, і всі очей з Танюшки не зводять, а вона стала під тією малахітовою стіною й чекає. Турчанінов, звичайно, тут же. Лопоче їй, що негаразд, не в цьому приміщенні цариця чекати веліла. А Танюшка стоїть спокійнісінько, хоч би бровою повела, ніби пана й зовсім нема.

Цариця вийшла в кімнату, куди призначено. Дивиться — нікого нема. Царицині шептухи й доносять — Турчанінова наречена всіх у малахітову палату повела. Цариця побурчала, звичайно,— що за сваволя! Затупотіла ногами. Розсердилася, значить, трохи. Приходить цариця в палату малахітову. Всі їй кланяються, а Танюшка стоїть — не ворухнеться.

Цариця й кричить:

— Ану, показуй мені цю свавільницю — турчаніновську наречену!