Читати книгу - "Неболови"

їй перехресний допит з подальшим домашнім арештом. Телефон у Іванки відібрали, а до універу та назад мати возила її сама, нудячись на лавці в коридорі, доки донька сиділа на парах, утім, поповнила телефонну книгу номерами чотирьох симпатичних студентів. За місяць Іванка змогла відновити довіру батьків, наговоривши їм сім мішків гречаної вовни, адже на війні годиться будь-яка зброя. У перший день, коли вона здихалася батьківського контролю, одразу з універу кинулася в метро, проте, скільки не шукала Сашка на різних лініях, так і не почула рідного голосу. Уже в темряві бігла до його будинку. Сипав сніг, навколо тривала передноворічна метушня, кожний другий поспішав з ялинкою, а Іванці не треба було цього свята — свято жило в її серці передчуттям зустрічі, Сашковими теплими руками, що пахнуть сигаретами й мандаринами.

Вікна його квартири на першому поверсі світилися. Іванка вже зробила крок до домофону, аби набрати знайомий номер, але враз зупинилась і підійшла ближче до вікна. У вітальні яскравими різнокольоровими вогниками сяяла ялинка, а біля неї… біля неї стояла жінка. Гарна, у святковій сукні, вона щось поправляла на пухнастих зелених гілочках. До жінки підбігла дівчинка років п’яти в рожевому пишному платтячку. Молодиця взяла дитину на руки, щось показуючи на ялинці. Сашко, Сашко, яким його Іванка не знала — у класичних брюках, білій сорочці та краватці, — підійшов до них та обійняв жінку за талію. Вона щасливо сховала обличчя на його плечі. Він притулив їх обох до себе другою рукою і озирнувся, вдивляючись у вікно. На Сашковому обличчі читалася така вселенська туга, якої не виплакати, не викричати, не перемогти.

— Гарна сім’я, еге ж?

Іванка озирнулася. Поряд стояла сива простоволоса бабуся в куцій кацавейці поверх халата, у капцях та зі сміттєвим відром у руках. Кругле обличчя її аж світилося від задоволення.

— Та й Сашко гарний хлопець. Нещодавно, правда, здурів був — кинув роботу та пішов бренькати в метрі на гітарі. Як старець, прости Господи! А Маринка забрала Лізочку та й поїхала до своїх батьків. А що ж їй було робити, бідоласі? Тепер от схаменувся, слава Богу! — Бабуся перехрестилася вільною рукою. — Повернувся на роботу, усе пристойно. Маринка он і гітару ту, що його з пантелику збила, на смітник сьогодні потай винесла! А то мов здурів чоловік! Чи, може, ­зурочили його…

Вона змовкла і в молитовному жесті склала долоні, у замилуванні дивлячись на яскраві вікна. Порожнє відро теліпалося в неї на лікті.

— А ти з якої квартири? — раптом згадала щось своє і недовірливо глипнула на Іванку. — Щось я тебе раніше тут не бачила. Ти куди? Тю… дивна якась, хоч би слово сказала! Матінко рідна, вона ще й у смітнику копирсається! Що за народ, прости Господи! Куди ти ту гітару тягнеш?! От хвойда… — Бабуся спересердя плюнула під ноги та почимчикувала додому скаржитись діду на молоде покоління.

Іванка обережно повісила на плече гітару. Погладила її, як живу. Дека вкрилася льодовою кіркою, проте, на диво, сам інструмент повністю вцілів, лише одна струна жалібно схлипнула і порвалась просто під Іванчиною рукою. Вона востаннє подивилась на вікно Сашкової квартири і прошепотіла:

— Спасибі, що навчив мене мріяти…

Велкам ту Каліфорнія

— Ма, мене взяли! Щойно отримав підтвердження! Уявляєш? Мене взяли! — завжди спокійний та рівний, як морська гладь у штиль, Ромчиків голос зараз виривався зі слухавки розкотистою могутньою хвилею, аж захлинаючись у захопленні. — Повірити не можу, що півроку я вчитимусь у Каліфорнії! У Стенфорді! Є-ху-у-у! Велкам ту Каліфорнія!

У рурці щось зашаруділо, загриміло, і до Ромчикових радісних вигуків додалися інші далекі голоси, хлопчачі та дівчачі.

— Ромчику… синку… Алло? Алло?

Марина так і застигла біля одвірку хліва, з дійницею в руці, плечем притискаючи до вуха мобільник — немов у вічному соціалістичному змаганні з роботою, вона звик­ла завжди говорити на ходу, на бігу, бо ж коли голова зайнята, руки роблять. Замовкла і, як мисливський собака на полюванні, ловила кожен звук з телефону, але не могла розібрати більше ані слова з гамірної метушні десь там, в університетських коридорах.

— Мам, ти ще тут? — знову прорвався в ефір синів голос. — Ми зараз ідемо з компанією тусити, а ввечері приїду, відсвяткуємо! Через тиждень уже треба летіти, тож побачимося не скоро. Зробиш мені вареників із сиром? Хочу наїстися на півроку вперед! — Ромчик розсміявся щасливо, як у дитинстві, коли маленьким вибігав з хати назустріч Марині, широко розкинувши руки для обіймів. І тихенько додав: — Тільки, ма, хоч сьогодні не зустрічай мене на автостанції. Ну їй-Богу, мені не­зручно. Я вже давно дорослий, а ти поводишся так, наче я під стіл ще пішки ходжу. Мені нянька не потрібна, в Штатах он самому доведеться пробиватися. О’кей, ма? Ма? Ма, ти мене чуєш?

— О’кей… — видушила із себе слово, що перейшло до неї від сина, разом зі слізьми, які рясно покотилися з очей. — А коли ж на тебе чекати, Ромчику, — з останньою маршруткою?

— Усе, ма, я побіг. Подзвоню. — Ромчик натиснув відбій.

Губи Марини підступно тремтіли. Вона так і стояла — невисока постать у засмальцьованій, колись червоній куртці, з рябою хусткою на голові, з-під якої вибилося пасмо посивілого, давно не фарбованого волосся, з молочним відром у руці. Гордість за дитину змішалася з образою. «Маленькі дітки — маленькі бідки, а виростуть дітки — будуть великі бідки», — промайнуло в голові. Нестерпно було усвідомлювати, що син більше їй не належить і живе своїм, не зовсім зрозумілим і відомим їй життям. Коли ж він виріс, її Ромчик? Здавалося, ще вчора вона забирала зі школи мале руде хлопчисько, яке ридма ридало через те, що однокласники дражнили його за помережане ластовинням обличчя, а сьогодні вже дорослий мужчина заборонив чекати його на автовокзалі.

«Му-у-у-у», — протяжно озвалася до господині в черговій спробі привернути її увагу корова Ружа. Марина повернула голову, щоб заговорити до худобини, і забутий телефон булькнув прямісінько в дійницю.

— А бодай тобі! — Жінка випустила відро на землю і впала біля нього навколішки, бовтаючи рукою в молоці.

«От роззява! Розпустила нюні!» — гнівалася сама на себе, витираючи потопельника хусткою з голови. Той кілька разів блимнув на прощання, видно, доживаючи останні миті, і витріщився їй в обличчя чорним оком екрану. Марина вголос лайнулася.

Наворочений сучасний мобільник — подарунок Ромчика на її день народження — був тією рятівною ниточкою, яка не давала загубити сина в чужому місті асфальту й бетону. Тепер ця ниточка обірвалася.

Вона розбирала апарат, який немов плакав молочними слізьми. На щастя, картка мобільного зв’язку була суха. Марина зітхнула з полегшенням. Зараз вона вставить її в старенький телефон, яким користувалася раніше кілька років поспіль. Ретельно протерши всі зап­частини, запхала їх до кишені куртки, тільки зараз помітивши, що досі стоїть навколішки на мокрій підталій землі. Крекчучи, підвелася, упираючись в бруд руками, — усе ж таки не дівчинка