Читати книгу - "Хроніки Південного"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Читання допомагає людині усвідомити, для чого вона живе, а не лише, що відбувається довкола.
— Вам не зрозуміло? Мені все ясно.
— То для чого?
— Для себе.
Якщо серйозно, то я ніколи цим не мастив собі голову.
— Читання допомагає зрозуміти інших людей, знайти спільну мову з ними.
— Нема проблем, мені з тим все зрозуміло. Я знаходжу з людьми спільну мову.
На повному серйозі, я можу порозумітися і з тими, що з центру, і з різними панками, і з українцями, що товар привозять, і з покупцями на базарі в Ризі. Та й які проблеми — домовились про ціну, та й годі. Я так вважаю.
— Коли читаєш книги, кругозір розширюється, можна там знайти таке і отримати задоволення від такого, про що навіть ніколи не задумувався.
Мені цікаво — від чого ти тут, лохушко, задоволення отримати можеш? Я то знаю, від чого хочу отримати задоволення. Усе MTV, RTL та інші нормальні канали показують.
— Читання може викликати багато сміху і підняти настрій, — далі продовжує вчителька. Говорить як по писаному.
— Це ви про «Анікщяйський бір»? Цікаво, якби я вам розповів, що реготав, коли читав «Анікщяйський бір», то яку оцінку ви мені поставили б?
— Якби зміг пояснити, чому реготав, то поставила б десять. А ще за десять прочитаних книг поставила б. Приносиш мені список, а я можу ще задати декілька запитань про книги зі списку — і ось тобі десять.
Таке мені подобається. Це вже предметна розмова. Може, й непогана угода: набрав собі брошур, погортав їх, та й по всьому.
— Ну, добре, — кажу. — А які книжки можуть настрій підняти?
— А ти Ерліцкаса[6] спробуй почитати, — вона говорить так, ніби між нами існує якась змова.
— Ну добре, погляну.
Загалом я ходив на тренування, тому мастити собі голову багато часу не мав. Мене почали брати в чоловічу команду, тому я грав тепер у трьох вікових групах. Тепер тренувань та змагань — аж по горло. Матері казав, що йду до однокласників робити уроки, німецьку вчити, а сам — на тренування. Для того, щоб грати в групі дорослих, потрібно отримати згоду батьків. Я ту згоду їм приніс. Ясно, що сам написав. Навіть думки не було, щоб просити в них згоди, бо мати точно не підписала б, а до того ж виникла б додаткова увага до моєї позакласної діяльності.
Моя мати ніколи б у житті не погодилась, щоб я грав регбі у команді дорослих. Вона вважає, що регбі — це бійка і більш нічого. Її можна зрозуміти, бо я й сам так думав, поки м’яча в руках не тримав: б’ються, кучкуються, кóпаються, дряпаються, і винести з поля шкуру цілою, здавалось, без шансів. Я так вважав, коли ще дитиною випадково спостерігав з кущів за одним тренуванням на стадіоні «Жалюкай». Сховався, бо звідки я міг знати, чи вони лоха-спостерігача так просто відпустять.
Для моєї матері будь-який синець здавався майже кінцем світу. Тому в початкових класах за її бажанням я ходив на бальні танці. Але все, що зараз можу про той час згадати, — якийсь острах, що не так крок зроблю, що я незграбний і що не ту сорочку на концерт вдягнув. Я навіть не можу згадати жодної партнерки. Якось керівничка дозволила собі вліпити мені ляпас, бо я, бач, пропустив декілька репетицій. Вони влітку до чогось там готувались, а я ціле літо — у селі. Що я, сопляк, міг батькам казати — не поїду в село, бо в мене репетиції? А після того ляпасу мій погляд на різні фінгали змінився.
Спочатку я ще походив на баскетбол, потім пройшовся по всіляких качалках нашого Південного, по різних, облаштованих у підвалах, клубах дзюдо, але згодом все прояснилось і залишились два варіанти — регбі або бокс. Подивитися на бокс я інколи навідувався у той зал, що під віадуком. А мій сусід ходив на тренування з регбі, то і я разом з ним погнав туди. Тренер пояснив правила, ну й уперед. Усі звалилися на купу, шарпаються за той м’яч, а я всіх їх почав тягнути у свій бік. Оскільки була зима, то тренування відбувалось у баскетбольному залі. Я відволік всю купу, що обліпила м’яч, аж через півзалу, а тренер зупиняє й каже: дивись, ти відтягнув всіх на свій бік, а треба було штовхати на бік суперників. Це й було головним правилом. Відтоді я всіх пхав на їхній бік аж до самої лінії залікового поля.
Таким чином пішов я до «гуртка», а потрапив у команду. Ми брали участь у змаганнях, різних турнірах і якимось чином всюди перемагали. Ну, майже всюди. Після того, як я виліз з підвалів з качалками та клубами дзюдо, було таке відчуття, ніби ковтнув добрий ковток свіжого повітря. Навіть у ті часи, коли ходив на баскетбол, не брав участі у стількох змаганнях, а тут не лише грав, а ще здавалося, що я один із головних гравців. Це було цікаве відчуття, бо я відразу второпав, що тут до чого, і почувався так, ніби досі я тільки те й робив, що грав у регбі. Але тут не бувало такого, як під час гри у баскетбол, коли намагаєшся пролетіти під кільцем та запустити м’яч з протилежного боку, немов Джордан, або кинути триочковий, як наш Куртінайтіс.
Я ніколи не бачив по тєліку жодних змагань з регбі, міг подивитися тільки, як грають наші мужики з команди «Вайрас». Тренування проводили на різних стадіонах, більше схожих на кабанячі ферми. Крізь поле були протоптані стежини, і виглядало, наче там хтось іноді пасе худобу. На нормальні стадіони не пускали не лише нас, але й команду дорослих. Може, лише раз вдалось побачити змагання збірної на центральному стадіоні поруч з манежем.
На тренування та гру ми бігали у литовських гумових кедах Інкарас, оскільки нормальні бутси видавали лише старшій команді, і навіть якщо маєш бабла до всирачки, все одно не знайдеш бутсів для регбі в жодних спорттоварах, бо у Литві й самого регбі майже немає. Тільки у Шяуляї. Коли одного разу хтось мені позичив для важливих змагань справжні бутси, то я відчув, що ходжу, мов танк. І зовсім не страшно, що хтось тобі скочить на ногу чи щось інше трапиться, просто пхаєш всіх уперед і не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.