Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Перша датська експедиція 1752 року, подолавши льодові затори біля берега Західної Гренландії, висадилася на суходіл. Пройшовши за п'ять днів тринадцять кілометрів, люди, налякані морозом, завірюхою і глибокими розколинами в льоду, повернули назад, щасливі, що лишилися живі.

Через сто років на острів спробував проникнути один молодий американський учений, але, пройшовши дев'яносто кілометрів, він теж відступив.

Нарешті інший учений звернув увагу не на те, що в глибині Гренландії є землі без льоду, а на сам лід, тривалий час жив серед ескімосів на західному побережжі острова, спостерігаючи там рух льоду.

Повзучи поволі, невпинно, могутня біла маса трощила і підминала все, що траплялося на її дорозі, переносила на своєму хребті величезні скелі, вижолоблювала глибокі долини, проривала канали, різьбила поверхню острова. У світлі того дослідження ставало ясно, чому в Північній Європі, що у прадавні часи теж була покрита льодом, подибуються величезні скельні блоки, занесені на сотні кілометрів од рідних гір, або як утворилися русла деяких великих річок.

Вивчати внутрішні райони Гренландії вирушали нові й нові експедиції. Одні вчені, як Норденшельд, намагалися знайти там буйну рослинність, інші дотримувалися думки, що побачать там тільки лід, товщина якого місцями, можливо, сягає кількох сот метрів. Покласти край цій теоретичній суперечці можна було тільки одним способом — пройшовши весь острів упоперек. Власне, це й намірився зробити Нансен. Він вирішив учинити зовсім не так, як його попередники. Досі всі експедиції вирушали від західного узбережжя, заселеного ескімоськими племенами, і прямували до східного — безлюдного. Таким чином, повертаючись до людських поселень, експедиції мали двічі перейти негостинну внутрішню частину незнаного острова, тобто наражалися на подвійну небезпеку.

Саме цього й хотів уникнути Нансен. Він сміливо поклав собі почати похід від пустельних східних берегів, а закінчити на західних — заселених.

— Так я спалю за собою всі мости. Що б не сталося, повернути назад я не зможу. Відступ буде одрізано. Єдиний порятунок — пробиватися вперед, — мовив Фрітьоф категорично. — Хотів би взяти з собою небагато людей, але таких, що були б призвичаєні до праці, не боялися б морозу й голоду, добре ходили б на лижах, — розмірковував він, заздалегідь передбачаючи, що вся Гренландія вкрита кригою і снігом.

У своему плані Нансен не надавав великого значення тому, що інші вважали за нездоланну перешкоду — морському льоду, який на великій площині закривав доступ до східних берегів. Подорож на мисливському судпі «Вікінг» наштовхнула його на незвичайний у ті часи план — перехід по кризі. Корабель мав довезти експедицію до краю крижаних полів, якнайближче до берега. Звідти люди повинні будуть, перепливаючи широкі розводдя й канали на човнах та ідучи пішки по кризі, дістатися до острова.

План Нансена викликав зливу заперечень і протестів. Він був надто сміливий, щоб його одразу схвалили.

Університет у Крістіанії, куди Напсеп звернувся з проханням фінансувати експедицію, категорично відмовився допомогти йому:

«…державні гроші не можна витрачати на якусь приватну лижну прогулянку».

«План переходу по дрейфуючих крижинах — божевілля».

«Людина все-таки не білий ведмідь!» — галасували найповажніші спеціалісти.

«…Навіть якщо б Нансенові й пощастило дістатися по кризі до східних берегів Гренландії, що вельми сумнівно, його експедиція ніколи не змогла б вибратися по них нагору, бо вони надто обривисті», — додавали інші.

Були й такі, що вперто мовчали, зневажливо знизуючи плечима, даючи цим зрозуміти, що думають про плани молодого Нансена.

Наукові оглядачі Норвегії, Данії та Англії одпостайпо віщували неминучу поразку експедиції. Її учасники, на їхню думку, змушені будуть шукати порятунку, йдучи над берегом довкола острова з півдня до західних берегів, наражаючись на неймовірні труднощі, потерпаючи від голоду й морозу. «Така ідея, — твердили вони, — зовсім нереальна. Вона могла виникнути тільки у молодого недосвідченого зайдиголови!»

Газети не шкодували місця на своїх сторінках, висміюючи план Нансена.

«Молодий чоловік, якому ледве минуло двадцять років — лаборант Природничого музею в Бергені Нансен намірився цього літа організувати воістину незвичайне видовисько — похід на лижах через льоди Гренландії. Місця для публіки зарезервовані в крижаних розколинах. Купувати квитки для повернення немає ніякого сенсу».

І під текстом малюнок: труп молодого лижника, присипаний снігом.

Нансен слухав, читав і щораз більше впевнювався, що він має слушність. Не вплинули ні листи від родини, яка благала його опам'ятатись, ані візит до знаменитого Норденшельда, полярні подорожі якого викликали у Фрітьофа пошану й захоплення.

Портрет Адольфа Норденшельда (швед. Nils Adolf Erik Nordenskiold), 1880 рік

Ось як згадує цей візит один норвезький професор, що поселився в Стокгольмі:

«Третього листопада університетський швейцар доповів, що хтось хоче неодмінно побачитися зі мною. Невідомий не залишив візитної картки і не назвав свого прізвища. «Мабуть, якийсь земляк, що опинився в тимчасовій фінансовій скруті», — подумав я, бо звик уже до таких відвідин.

— Який він? — спитав я, ще не дуже радий візиту, на який доведеться згаяти час.

— Блондин, високий.

— Пристойно одягнений?

— Гм, о такій порі без пальта, — усміхнувся розуміюче швейцар. — Схожий на моряка.

«Моряк без пальта. Доведеться, бачу, роздобувати для нього сяку-таку одежину», — подумав я собі. Опівдні вбіг до кабінету мій приятель.

— Бачив уже Нансена? — запитав він, не вітаючись.

— Нансена? А хто це такий? Може, «моряк без пальта»?

— Так, шаленець. Хоче пішки пройти навпрошки через всю Гренландію.

Ледве зачинилися двері за моїм приятелем, як з'явився один з наших зоологів.

— Бачив