Читати книгу - "Позичений час, Володимир Миколайович Владко"

добре. Але тоді, виходить, у Тамари не буде підстав думати, що він зробив якісь хороші вчинки, заступався за неї, як вона сказала, і що вона йому дуже, дуже вдячна… А тут уже нічого доброго немає. Хіба ж можна про щось додуматися, коли все так заплутано?

— Сумуєш, Льоню? — почув він чийсь голос.

Льоня обернувся. Біля нього стояв Віктор Сумський, той самий Віктор, за приятелювання з яким Льоні дорікав батько. Віктор примружив одне око:

— Не сумуй, друже! От я тобі зараз скажу одну дуже-дуже важливу річ!

Льоня дивився на Віктора недовірливо. Та й справді, які для нього зараз можуть бути дуже важливі речі? Хіба хтось може йому допомогти?

Тоді Віктор дзвінко клацнув язиком — ніхто, крім нього, в усій школі не вмів так оглушливо клацати! — і обійняв Льоню за плечі.

— Слухай мене, — зашепотів він таємничо, його примружені очі хитро дивилися на Льоню. — Слухай! Тільки насамперед обіц’яй, що ніхто не взнає того, що я скажу. Урочисто обіцяй! Ну? Поклянися кров’ю!

Це була вже серйозна вимога, якою не можна було нехтувати: вона вимагала негайного здійснення.

— Хай з мене виллється по краплі кров, коли я скажу кому-небудь, — неохоче поклявся Льоня. — Та кажи вже, досить!

— Чи знаєш ти, через кого в тебе всі неприємності? — ще таємничіше, зовсім пошепки спитав Віктор. — Через отих відмінників!

— Та ну, скажеш таке…

— Я тобі вірно говорю! Хіба я не бачив? Це ж Мишко Розумієнко навмисне все підстроїв, щоб утопити тебе.

— Що ти кажеш? — уже зацікавився Льоня.

— Слово честі! От провалитися мені, хай в мене очі вилізуть, хай я сирою землею подавлюся, коли брешу! — скоромовкою випалив Віктор усі відомі йому клятви. Він ще озирнувся, щоб упевнитися, що їх ніхто не чує. Ні, навколо не було нікого. В цьому переконався і Льоня, озирнувшись слідом за ним. — Я ж бачив! Розумієш, бачив на власні очі! Ото, коли він стояв там, біля дошки, і відповідав, ти ж задумався. Хіба не так?

— Угу, — без особливої охоти ствердив Льоня.

— А він і помітив це. Хитрий, пес! Спинився він на мить і, май на увазі, подивився на тебе, підступно так, довго, наче вказував на тебе. А Іван Петрович якраз на нього і поглянув. І побачив, як він позирнув на тебе. І сам поглянув. І тоді відпустив Розумієнка. І викликав уже тебе. Що, хіба не зрозуміло, чи що?

Віктор переможно дивився на Льоню. Той невпевнено відповів:

— Щось у тебе все дуже гладко виходить.

— Ну й дурний! — спалахнув Віктор. — Та вони ж усі такі, ці відмінники. Як бачать, що хтось вивчив урок, то вже й раді свиню підкласти! Я скільки разів це помічав. Адже вони тільки про те й мріють, щоб бути першими, щоб їх хтось не обігнав. Як же, мовляв, для них п’ятірки найважливіші над усе. А, тьху! Немов це справді комусь потрібно? Та я табеля одержувати не став би, коли б там були самі відмінні оцінки! Навіщо вони мені? Це вже відомо: раз став відмінником, тоді вже всі вчителі до тебе чіплятимуться — “як це так, ти ж можеш учитися на відмінно, та підтягни-ися!” Ні, братику, не хочу. І тобі не раджу!

Задзвонив дзвоник, що сповіщав про кінець перерви. Обидва хлопці пішли в клас. Але Віктор встиг ще сказати Льоні:

— Я тут вигадав одну штуку. Класна річ! Така штучка, що тут, у школі, і казати тобі не хочу.

— Чому? — зацікавився Льоня.

— Еге, а якщо хтось підслухає? Тут і стіни мають вуха. Ні, дзуськи! Після уроків, як підемо разом додому, тоді й скажу…

Заняття йшли, як і звичайно. Льоня сидів за партою, тихий і смирний. На Мишка Розумієнка він не дивився. Хоч те, що розповів йому Віктор Сумський, було І не дуже переконливо, а втім… Хто його знає! Може, і дійсно Мишко навмисно хотів утопити його. Хіба йому в душу залізеш?

Головне ж було не в тому.

Хто, який учений, професор чи навіть академік пояснить, чому, коли школяр не хоче, щоб його викликали на уроці, його завжди знайде око невблаганного учителя, хоч як він не ховатиметься за спини товаришів? І доведеться йому, бідоласі, обов’язково одержати ненависну двійку… Ніколи й ніхто не зможе відповісти на це запитання.

Зате коли відмінно знаєш урок і тільки й мрієш про те, щоб тебе обов’язково викликали, — погляд учителя мов навмисно не спиняється на тобі, вчитель викликає всіх, крім тебе. А ти сидиш і даремно страждаєш… бо ж пропадає вивчений урок, пропадає нізащо, назавжди, адже ж завтра його вже ніхто не перевірить, не спитає. Це вже добре, ой, як добре перевірено!

І ніхто не знає, чому саме це так трапляється, чому виникає ця страшна несправедливість, на яку й поскаржитися нікому.

Ну, коли б припустити, що це буває час від часу. Тоді ще можна було б примиритися. Але ж з цього правила ніколи не буває винятку. І Льоні довелося визнати це ще раз, на власному досвіді.

Сьогодні йому категорично, край потрібно було, щоб його викликали на дальших уроках. Адже він усе, все чисто приготував! Йому треба було принести додому хоч одну-дві хороші оцінки. Хай не п’ятірки, хай четвірки, але ж він напевно їх заслужив… коли б хтось його викликав! І от, на тобі, жоден з учителів не викликав його, хоч Льоня всім своїм виглядом просто наполягав на тому, щоб його спитали. Ніхто, крім Івана Петровича. А чим закінчилося це, — відомо. Несправедливою, незаслуженою двійкою… НІ, страшенна кривда точиться на світі, що й казати!..

Ось чому додому Льоня пішов зовсім невеселий. Він навіть забув про Віктора Сумського і про якусь його “штучку”. Зате не забув про Льоню Віктор.

Він наздогнав його на розі і одразу заговорив:

— Трошки довелося затриматися, тому я й спізнився. Ну, нічого. Та перестань ти сумувати! Ач, велике диво