Читати книгу - "Із літ моєї молодості, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Переріс же хміль через річеньку,
З дуба одного та на другий дуб
І колишеться поміж обома,
Над водицею зеленіючи,
Туги-горенька та й не знаючи,
Оба дерева обіймаючи.
СВЯТОСЛАВ
Прощається з матір’ю князь Святослав:
«Ой піду я, мамо, у Переяслав.
Щасливий, веселий Болгарії край,
І пишно там котиться синій Дунай».
А в Ольги пустилися сльози з очий:
«Не кидай рідні, сину мій дорогий!
Не бідний, а рідний і руський наш край,
Дніпра не замінить вам срібний Дунай.
В чужині там скарби, та й зрада ж бо є!
Чужого забагнеш, а стратиш своє».
Та дарма ридає і дарма благає;
Князь буйний дружину в похід закликає;
І неньку стареньку у сльозах лишив,
За славою й сріблом в Болгари спішив.
Ой правду сказала та мать Святослава.
Де скарби, там зрада, а гіркість, де слава.
Воює в Болгарії князь Святослав,
Багато там горя і лиха зазнав.
Втім з дому доносять: «О княже, вертай!
Орда печенігів воює твій край».
Ой скорим походом на Русь повертав
З багатим здобутком буйний Святослав.
А хвилі Дніпра по порогах шумлять,
В густих очеретах вороги сидять.
А Свінельд, стар рицар, сказав до князя:
«Ой княже, не видержить сила твоя.
Як нас у степу нападуть вороги,
Не зможемо їх удержати ваги.
У Корсунь хіба на зимівлю вертай,
Весною ж у рідний повернемо край».
«Мій край нападають поганські сини,
А ми маєм ждать супокійно весни?
Ні грек не злякав нас, ні військо болгар,
А тут степовий би злякав нас дикар?»
Пливуть Дніпра води то тихо, то з шумом,
А військо князеве огорнене сумом.
А скоро ніч темна на степ налягла,
Орда печенігів страшна надтягла.
Кровава була там і люта борба,
І падали трупи, в покіс мов трава;
І кровця лилася рікою-рікою,
Заледво де сотий уйшов з того бою.
Уранці кровавеє сонце сходило,
І русі великеє горе звістило;
Ось війська останки знесилені йдуть,
Князя безголовий труп коні несуть.
А хан печенігів в степу пирував,
На пир старшину свою всю завізвав.
Побіди він празник з ними обходив,
Із срібної чаші на пирі тім пив.
Ся чаша - то череп князя Святослава!
Оправлений в срібло,- ось вся його слава!
На чаші тій напис лиш знати дає:
«Чужого забагнеш, утратиш своє».
Русалка
(Із Пушкіна)
Над озером в глухій діброві
Спасався десь-колись монах,
Все в праці тихій і суровій,
В задумі, пості й молитвах.
Вже смерті ждучи леда-хвилі,
Старий і гріб собі копав
І, щоб з життя ослобонили,
Святих угодників благав.
Раз в літню пору край порога
Своєї хаточки старий
Анахорет моливсь до бога.
Смеркало. Пінивсь чорторий
На озері і дихав млою.
Бір почорнів. У небесах
Плив місяць смугов світляною.
Вдивився в хвилі наш монах.
Глядить, і страх його проймає,
І сам не зна, що пізнає.
І бачить: хвиля бризка, грає
І тиха знов, гладка стає.
І враз легенька, мов тінь ночі,
Біленька, мов маєвий сніг,
З хвиль діва виплила, плюскоче
І мовчки сіла на моріг.
На монаха глядить тужливо
І пишні коси чеше влад…
Старий із острахом на диво
Глядить на ту чудову стать.
Вона головкою хитнула,
Рукою старцеві кивнула
І враз падучою звіздою
У сонних хвиль глибінь пірнула.
Всю ніч не спав старий понурий
І не молився цілий день;
В думок зворушених він бурі
Вбачав ту дівчину лишень.
Знов мла на бори ляговиться,
Крізь хмари місяць прогляда,
І знов на березі дівиця
Сидить, чарівна та бліда.
Глядить, манить його до себе,
Цілує, мовби знехотя,
То грає, плюскається в водах,
Регоче, плаче, мов дитя.
Монаха кличе й мов зітхає…
«Сюди! Сюди!» І звук бринить
І знов у хвилях поринає
Серед нічної тишини.
На третій день пустинник сивий
До праці й труду вже не йшов,
Сидів над озером до ночі,
Аж бір покрила мряка знов.
Розвіяв ранок тьму нічную -
По монасі пропав і слух,
Лиш сиву бороду у хвилях
В час бурі бачив раз пастух.
Пімста за вбитого
(Арабська дума, з Гете)
I
На стежці вбитий він
Під скелею лежить,
А кров його пливе,
Каміння червонить.
Вмираючи, мені
Тягар він наложив,
Не діжде враг, аби
Присягу я зломив.
«Сестринче любий мій!
Грізний, хоробрий ти!
Я гину зрадою…
Ти смерть мою пімсти!
Хай лютий буде зір
Твій, як змії отруя,
А стяг розвитий твій
Хай смерть врагам віщує!»
І впали в грудь мені
Слова ті, мов скала,
І, мов під тягарем,
Душа нить почала.
Ох, бо порадника
Судьба мені забрала
І найщирішая
Душа світ попрощала!
В холодний день він був,
Мов сонця теплота,
А в спеку - наче тінь,
А в спрагу - мов вода.
Мов олень, бистрий був,
Веселий, мов дівчина,
Героя смілість в нім,
А в тілі сила львина.
До цілі простий шлях
Вмів він усе знайти,
А зради він не знав,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Із літ моєї молодості, Франко І. Я.», після закриття браузера.