Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

– А я що, хіба на дурня схожий? – посміхнувся Микита зневажливо. – Того, хто рапортички писати відмовлявся, Гаврило Мартинович на другий рік залишав, а за це…

– Я розумію, – поквапився вставити Вілька, проте Микита несподівано розлютився і мовив крізь зчіплені зуби:

– А якщо розумієш, то якого дідька мене розпитуєш?! Просто скажи: отакі справи, наша класна керівниця призначила мене за тобою стежити, а ти стежитимеш за мною. Третій такий-то. І все встане на свої місця. Нумо, з чого б оце кота тягнути за хвоста?! Кажи…

– Ні, – мовив Вілька абсолютно серйозним тоном, – не треба за мною стежити, не треба ніякі «рапортички» вчительці писати. Й на тебе ніхто нічого не писатиме. І не думай навіть.

– Еге ж, так я тобі й повірив! Знайшов дурника, – крива посмішка не сходила з обличчя Микити. – Мій тато в Сибіру щойно «десятку» відмотав, я у вашій школі новенький. І щоб при цьому за мною ніхто не нишпорив?! Не вірю. Комусь іншому це розказуй, тільки не мені.

– І тим не менш, ніхто за тобою стежити не збирається, – стояв на своєму однокласник.

– Ага, ага… От я тобі повірю, а потім за «недоносительство» і «відмову в допомозі класній керівниці у виховній роботі» мене на другий рік залишать.

– Не кажи дурниць…

– Та пішов ти! – не витримавши, раптом скрикнув Микита, підхопив притулений до огорожі мосту ранець зі шкільним причандаллям і попрямував назад – туди, звідки школярі прийшли на набережну.

– Микитко, агов! Не роби дурниць. Я тобі не брешу. Якщо хочеш, спитай сам нашу класну керівницю, й вона тобі підтвердить, що…

Проте хлопчина не збирався вислуховувати знов жалюгідну Вільчину брехню. Тому озирнувшись на ходу, він кинув через плече:

– Назвеш третього з нашої «трійки», тоді й поговоримо.

І прискорив кроки.

1966. Камінь обіцянки

Трикотажна фабрика «Киянка», вул. Васильківська, № 30, Київ, 20 квітня 1966 року

Дивна ситуація склалася: не якийсь там пересічний громадянин, яких повно скрізь і всюди, а сам Космонавт № 1 стояв перед натовпом вільних від роботи працівниць в очікуванні запитань з їхнього боку. Стояв і аж виблискував щирою, знаменитою на весь світ «гагарінською» усмішкою. А працівниці трикотажної фабрики, зніяковівши, не знали, про що запитувати такого знаменитого чоловіка!..

– Ну, то що ж мені вам сказати, товариші трикотажниці… Прекрасні костюми для нас, для радянських космонавтів ви робите! За що вам велика подяка від усіх нас, хто в костюмах цих працює.

Зрозумівши, що пауза затягується понад всяку розумну міру, Гагарін заговорив першим. І цим врятував ситуацію.

– О-о-ой, та невже?.. Дуже приємно!.. Та як же ж для вас не постаратися, коли ви там!.. – загомоніли працівниці врізнобій. А одна з них, раптом набравшись сміливості, запитала:

– Мабуть, там, у Космосі, холодно, так?

Насправді її цікавило зовсім інше. Проте напередодні товариш парторг фабрики суворо застеріг від «різних дурниць» і вияву «бабських інтересів». Адже Космонавт № 1 належить усьому радянському народові!.. І додав суворо: «Отож щоб ніяка мені дурепа не спитала раптом, одружений товариш Гагарін[23] чи ні? Краще про природу і погоду спитайте, про те, подобається йому місто чи ні. Щоб усе мені пройшло гладенько!»

Ослухатися парторга – собі ж дорожче… Довелось запитувати про погоду і природу. Космічну…

– Температура в Космосі мінус двісті сімдесят три градуси чи близька до того, – не моргнувши оком, відповів Гагарін.

– Ого, до чого ж холодно! А хіба ж стільки буває?! – здивувалися трикотажниці. А та, яка запитала першою, поцікавилася:

– А якщо раптом мінус двісті сімдесят чотири?

– От цього вже бути не може, – м’яко заперечив високий гість, – бо це вже нижче абсолютного нуля, який на те й абсолютний… Однак не переживайте, чудові костюми, виготовлені на вашій фабриці, зігріють нас навіть при мінус двісті сімдесяти трьох градусах. Це не проблема.

Працівниці почали здивовано перезиратися між собою. Й лише зрозумівши, що Космонавт № 1 жартує, розсміялися та дружно зааплодували. Гість же сяяв знаменитою посмішкою на всі боки.

– Ну гаразд, товариші трикотажниці, нам далі треба… – почав директор фабрики, проте рішуча працівниця все ж таки наважилася:

– Товаришу Гагарін, а можна вас спитати про дещо особисте?

– Товаришко Заремба, я ж попереджав!.. – парторг фабрики з перекошеним люттю обличчям подався вперед, однак дозвіл високого гостя випередив його порив:

– А чого ж, запитуйте!

– Товаришу Гагарін, тут таке діло… У мене подруга сьогодні вранці сина народила, її чоловіка Олексієм звуть.

Від таких слів навіть високий гість трохи розгубився:

– Ну-у-у, звісно… я вітаю вашу подругу…

– Не в тім річ. Подруга просила дізнатися, чи можуть вони сина назвати на вашу честь Юрієм? Бо тоді він буде вашим повним тезкою – теж Юрієм Олексійовичем. Можна ж, так?..

Парторг фабрики почервонів немов варений рак, директор фабрики кинув на нього вбивчий погляд. Проте натовп трикотажниць розсміявся настільки щиро, що на реакцію начальства ніхто не звернув особливої уваги.

– Авжеж, нехай називають. Я буду щасливий, знаючи, що відтепер у вас в Києві житиме мій повний тезка – теж Юрій Олексійович!..

Закінчення фрази Космонавта № 1 потонуло в дружному бурхливому плесканні долоней трикотажниць. Що ж до фабричного керівництва, то вони поспішили потягнути високого гостя в бік східців, що вели нагору – до директорської приймальні. Подалі від гріха… і нових незручних запитань.

Ташкент, 25 квітня 1966 року

Сталося це років десять тому. Він тільки-но полишив дитбудинок, який щиро вважав рідним домом. За розподілом йому випало бути помічником лісничого, однак його не взяли. Він і досі пам’ятав, як головний лісничий Малинського лісгоспу обурено горлав на начальника відділу кадрів:

– Та ви знущатися з мене надумали, чи як?! От скажіть, будьте ласкаві, навіщо мені в лісі отакий красунчик з обличчям кіноактора з «Мосфільму» або я вже не знаю звідки?! Ведмедів взимку посеред сплячки лякати, чи що?..

– Та годі вже вам, Іване Федоровичу, обурюватися! Вас теж зрозуміти важко: то давайте будь-кого, а як знайшли нарешті – зовнішність, бачте, не підходить, – не дуже впевнено відбивався кадровик. – Не хлопак, а красень. То хіба лісничі не можуть бути красивими?! Це КЗпП[24] забороняє?

– Якщо такий красунчик, то нехай іншу роботу шукає, – роздратовано пробуркотав Іван Федорович. – Природжений лісничий має особливим станом душі вирізнятися, а мармизка – це для баришень, а не для лісу.

– Та пожалій ти хлопця, у якого дитбудинок за плечима! Як не візьмемо його за розподілом, то він навряд чи роботу швидко знайде. То що йому робити – на вулицю йти, в банду до кримінальників?..

– Ну-у-у, так вже одразу в банду… Нехай на