Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

міс Марпл, якщо й повчають, то роблять це вкрай рідко. Це ж детективний роман, а не філософський трактат чи проповідь. Утім нав’язування будь-чого для художньої літератури шкідливе.

Ну, й нарешті, — персонажі. Погодьтеся, постаті детективів у Агати доволі оригінальні, й, можливо, саме у цьому найбільший секрет її успіху. Я раніше сказав, що наша авторка започатковує одразу кілька трендів — нових траєкторій у детективному жанрі, це якраз і стосується персонажів. Ким був Холмс? Витонченим лондонським денді, трохи снобом, добрим боксером і скрипалем. (У сучасному британському серіалі «Шерлок» він саме таким і зображений). Оґюст Дюпен в Едґара По, репортер Рутабій у Ґастона Леру, комісар Меґре в Жоржа Сіменона і самі люди серйозні, й виглядають серйозними в очах читачів. І тут з’являється Пуаро — кумедний бельгієць, смішний товстун, якому постійно вказують на неправильну вимову, а саме ім’я його постійно перекручують.

Далі — Томмі й Таппенс Бересфорд, вочевидь, перша подружня пара детективів, що не втрималася аж надто довго, проте це був крок до значно серйознішого перевороту в жанрі. Якщо у типовому детективі повинен бути головний розслідувач та його помічник, то у випадку з Томмі й Таппенс, по-перше, затирається сам статус «головнішого»: Томмі — логік, а Таппенс — інтуїтивістка, тобто вони просто користуються різними підходами до розгадування таємниць, доповнюючи ходи одне одного. По-друге, так у детективі повноправно з’являється жінка.

Тепер все готове до третього концептуального перевороту: з’являється міс Марпл, тобто жінка стає центральним персонажем детективу; і до того центральним, що їй навіть не потрібен помічник. Інколи вони трапляються: котрийсь із її племінників, допитлива дружина священика чи, знову ж таки, простосерда дружина полковника — хтось, кому треба розтлумачувати логічні ходи розслідування. Але революцію зроблено: прониклива бабуся приходить по злочинців. Дуже незвичний крок, тому й такий успішний.

Показово, що сама письменниця не особливо вдається в деталі, коли згадує, як з’явилися Еркюль Пуаро та міс Джейн Марпл — наче береже таємницю. Ми ще поміркуємо про це у прикінцевому епізоді історії Крісті, де спробуємо реконструювати замовчуване, опираючись на очевидності художнього тексту. Проте письменниця усе ж дає цінну пораду й стосовно персонажів: їх слід розвивати!

Це значить, як мінімум, що постаті в книгах не мають залишатися пласкими, позбавленими рис та звичок.

Ми маємо розуміти, чи бодай припускати, як спрацює їхня психіка за тих чи інших обставин. У нас має бути достатньо цікавої інформації про них. Тобто завдання — створити з букв повнокровну й оригінальну особистість. Щоб розвинути, Агата Крісті дописує улюблених персонажів із роману в роман, додає їм біографічних деталей, захоплень, навіть дивацтв та фобій. Тому спостерігати за самим Пуаро з його причандаллям для догляду за вусами й специфічними смаками в кулінарії не менш цікаво, ніж стежити за розвитком його думки. І це також на руку читачам: раз полюбивши кумедного Еркюля, веселого Гастінґса, елегантну міс Лемон, грубуватого добряка інспектора Джепа, ми хочемо й надалі зустрічатися з ними на сторінках усе нових книг.

Агата Крісті проти видавничої машини

Письменниця масштабу Агати Крісті мала неминуче досягнути й фінансового успіху. Чому? Бо у світі капіталу (я вживаю цей зворот нейтрально: це просто світ, де важить капітал) цінують продуктивність. Це фетиш сучасних прагматичних спільнот, який поглинає й об’єднує фройдистські принципи реальності та задоволення. На прикладі Агати це дуже добре видно: вона пише регулярно та рівночасно отримує радість від процесу творчості. Коли ж писати не хочеться, вона змушує себе й задоволення приходить вже опісля.

Досягнувши першого успіху, Крісті не спиняється, а раз постановивши собі писати роман та кілька оповідань на рік, більше не відступає від свого рішення. Утім Агата все ж пише не для заробітку. Їй просто подобається регулярно вигадувати історії та виклацувати чергову книжку про Пуаро на друкарській машинці. А видавцям журналів, де друкують детективи з продовженням, такий темп цілком підходить.

Але взаємне розуміння та любов настали не зразу. Перший роман шукав свого видавця 4 роки. Власне, ще змалечку, від шкільних часів, Крісті та її сестра надсилали в літературну періодику свої вірші та оповідання. Мадж щастило більше, Агата — звикла до відмов. Тому її не особливо засмучували й відмови надрукувати її перший детективний роман. Після чергової невдачі вона просто пересилала свій рукопис до іншого видавництва.

Не спрацьовували навіть зв’язки. Її перший чоловік Арчі спробував домовитися з видавцем через спільного приятеля, проте відмова все одно прийшла, хоча, як згадує Крісті, була значно люб’язніше написана.

Врешті, видавництво «The Bodley Head» вирішило, що «Загадкову пригоду у Стайлзі» можна друкувати. Це була доволі крупна транснаціональна компанія з відділеннями в Британії та США, тож роман з’явився в обох країнах майже одночасно. «The Bodley Head» вкидали на ринок романи початківців і за результатами перших продажів вирішували, з ким із них мати справу надалі. Контракт, відповідно, був асиметричний і надавав видавцеві більше преференцій, ніж автору: будь-які гроші письменник міг отримати лише після повної реалізації тиражу його книжки, йому виплачували не відсоток від ціни, а фіксовану суму, нарешті, наступних 5 книг, якщо такі будуть написані, автор зобов’язувався надрукувати в тому ж видавництві.

Агата Крісті за кожної нагоди нарікає на видавців — проте вона любить свого літературного агента, кілька слів про якого ще попереду.

Звісно, наша авторка підписала перший контракт, хоч цілком усвідомлювала його несправедливість. Зрештою, вона не планувала писати наступних книжок й просто хотіла мати надрукованою першу. «Мене надрукують!» — ця радість заступала їй всі мінуси домовленості із видавцем.

Натомість видавець вдався до ще більшої хитрості й узагалі не заплатив авторці за її перший роман, скориставшись якоюсь зачіпкою у договорі. Лише коли, вже після виходу друком, «Загадкову пригоду у Стайлзі» серіалізували, тобто стали друкувати з продовженням у щотижневій періодиці, Крісті отримала мізерний гонорар у 25 фунтів (що приблизно дорівнює нашим сучасним 2000 грн). За кожну наступну книжку, видану за цим контрактом, письменниці поступово збільшували виплату, проте й за останню вона отримала не більше 50-ти фунтів.

Після такого фінансового дебюту Агата Крісті зробила те, що логічно зробити у такому випадку: змінила видавця, наголосивши в листі, що з нею повелися нечесно на старті. Тут можна висловити закономірну мораль і кивнути видавцям, щоб вони не проґавили свою Агату Крісті, нав’язавши молодому автору чи авторці здирницькі умови. Справа тут навіть