Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

час Першої світової, працюючи в госпіталі, Агата потрапляє на курси підвищення кваліфікації. Вона вивчає фармакологію та стає помічницею керівника аптекарської служби госпіталю. На цій роботі її постійно супроводжує страх помилки, адже недбало зготовані ліки цілком можуть перетворитися на отруту. Кілька разів, що авторка детально описує, через її або чиюсь помилку цілком могли б загинути пацієнти. А що, якщо помилку не виправити, а допустити зумисне? Ще до написання першого роману Крісті вже достатньо кваліфікована, щоб рецепти отруєнь виглядали цілком правдоподібно (за це її пізніше неодноразово хвалять і критики, і фахівці з криміналістики).

Далі злочин потрібно вписати в побутовий інтер’єр. Для цього згодиться просторий заміський будинок або лондонська квартира, поїзд чи навіть літак. Згодом до розслідування підключиться детектив (у першому ж романі з’являється Пуаро), а далі розслідування потече своїм логічним руслом.

Ще три поради дає Агата Крісті стосовно сюжету. Перша стосується побічних сюжетних ліній: їх не має бути багато й основне — не заплутатися в них. Якраз у першому романі, як вважає авторка, з цим негаразди. Додаткових історій занадто: конкуренція синів від попереднього шлюбу з новим чоловіком матері за спадок, криза шлюбу старшого сина та любовна історія молодшого, одразу ж — любовна історія Гастінґса й сама поява Гастінґса, нарешті, поява Пуаро та початок його дружби-співпраці з Гастінґсом. Словом, надалі Крісті забороняє собі такий надмір відхилень від центрального сюжету і настійливо радить початківцям зосереджуватися на головній лінії, вводячи ще хіба одну-дві додаткові. Вона каже «розвантажувати сюжет», що актуальне для роману, але особливо важливе для оповідання.

Друга її порада стосується специфіки однієї із додаткових ліній — любовної. Для мене особисто цілком очевидно, що роман повинен містити роман. Саме так: у кожному романі має бути роман. Підозрюю, що читачі починають читати товсті книги найперше тому, що їх гріє неписана угода з автором: він (чи вона) там точно розкажуть про чиїсь любовні переживання. Натомість Агата Крісті любовні історії не любить, та й вони, будемо чесн, виходять у неї слабко. Попри все, відповідна сюжетна лінія є майже в кожному з її романів, навіть у такому похмурому, як «А далі не залишилось нікого» (перша назва «Десятеро негренят», 1939). Сама авторка зізнається, що тут слідує моді: читачеві приємно, щоб любовна лінія була й письменниця не проти її подарувати. Навіть Пуаро, який завжди поводиться вельми стримано, навіть цей пан Інтелект, що береже від хвилювань свої «сірі клітиночки», і той вляпується у кілька романтичних історій. Згадати хоча б його затяжну пригоду з російською княжною Вєрою Русаковою, з якою він не переходить меж романтичного спілкування, проте одержимо шукає зустрічі по всій Європі, хоча вона залишає йому хіба що сплачувати за неї рахунки в готелях. Словом, для психоаналізу Пуаро — просто розкішний випадок.

Тим часом для молодого героя війни капітана Гастінґса закохуватися — це одна із суттєвих та повсякчасних функцій. Ні, це, у першу чергу, такий собі простосердий і життєрадісний чоловік, якому Пуаро (як Холмс Ватсону) розтлумачує тонкощі логічних ходів своєї думки. Агата Крісті розуміє всю далекосяжність цього винаходу Конан Дойла: читач не буде почуватися незручно. Він рано чи пізно все знатиме, навіть якщо не здогадався сам, проте тупити при цьому буде Гастінґс, над простакуватістю якого можна навіть потішатися. Помічник Пуаро є таким собі «цапом-відбувайлом», як пише сама авторка. На тлі його нездогадливості, це вже додаємо ми, будь-хто вважатиме себе значно кращим детективом — майже таким, як Пуаро.

Так от: капітан Гастінґс мусить закохуватися. Йому, звісно, далеко в цьому сенсі до Арчі Ґудвіна, помічника Ніро Вульфа з детективів Рекса Стаута, проте романтичні переживання долають Гастінґса із роману в роман. У більшості випадків капітан зазнає невдачі, навіть його шлюб (як і шлюб Ватсона) повинен розпастися, адже Пуаро й надалі потрібен помічник, а нам потрібен у текстах герой-коханець (нехай навіть невдаха). Врешті, саме любовні невдачі Гастінґса дають усе нові й нові приводи Пуаро у цілком шерлокхолмсівському стилі пофілософствувати про контроль, що його розум людини повинен мати над її почуттями. Але любов таки мусить бути, а тому кожен із центральних персонажів, включно із по-вікторіанськи стриманою міс Лемон, повинен регулярно закохуватися. Винятком є хіба що вже одружений інспектор Джеп, ставлення до якого загалом скептичне, а тому романтичні почуття йому просто не пасують. Навіть у романах із участю міс Марпл, поважний вік якої виключає любовні зацікавлення, завжди знаходиться місце для доволі вигадливих романтичних історій між іншими персонажами. Наприклад, у романі «Оголошено вбивство» (1950) можемо нарахувати аж чотири любовні інтриги. Про дві з них, пов’язані з Руді Шерцем та міс Сіммонс, змовчу, щоб не зашкодити центральному детективному сюжету, ще одна не аж така важлива: жінка старого полковника Істербрука завела собі коханця, ну подумаєш. А от Філіпа Геймс, яка цілий роман відкидає залицяння кумедного мрійника-марксиста Едмунда Светенгема — ото вже класична версія любовної інтриги. Нам, звісно, найважливіше дізнатися, хто подав оголошення про вбивство в газету й хто вбиває, проте непоступливість Філіпи також викликає інтерес. Нам цікаво, чи зможе молодий марксист добитися успіху. Й отут просто бачиш, як Агата Крісті, солодко посміхаючись, тримає у руках долі своїх персонажів: то бути чи не бути?

У цьому романі, поміж іншим, ще й дві пари компаньйонок. Цей суспільний вікторіанський інститут міг бути суто прагматичним (Дора Баннер живе коштом пані Блеклок, Гінчкліф та Мерґетройд разом ведуть господарство), а міг і маскувати ближчі взаємини. У будь-якому випадку, в обох парах жінки у цьому романі надзвичайно близькі емоційно. До того ж, якщо Крісті не хотіла сказати про компаньйонок нічого особливого, то навіщо їй їх аж дві пари?

Словом, вигадувати багатокутники відносин Агата таки вміла. Якщо придивитися до її детективних сюжетів ближче, то з подивом побачимо, що вона завжди пише своєрідний детектив-мелодраму, в якому любовна лінія може бути слабко виписаною, проте залишатиметься важливою. А натяків на романтичні історії тут просто безліч, хоч жодна з них так і не вийде на перший план. Адже, як казала в одному з романів міс Марпл: «Я думаю, її убили через любов. Через велику любов до грошей».

Остання сюжетна порада Агати Крісті стосується того, що в доброму романі з’являтися не повинно. Це слова, які вона повторює вслід за одним із перших своїх рецензентів: заберіть із книжки всі прямі повчання! Одна справа — мораль, яку читач сам для себе виносить із тексту, інша — нав’язливе моралізаторство, через яке він може покинути читання. Пуаро та