Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

час були при ньому, то поправляючи постіль, то пересовуючи парасоль, що кидав тінь на голову недужого. А все це робили з такою насолодою, мовби воно справляло їм приємність, і з таким переняттям, мовби про ніщо інше не думали.

А прецінь було про що думати…

Потяг не надходив, а зі сходу йшла страшна для них навала, перед якою втікали, де ноги несли, покидаючи все, а рятуючи тільки над усе укохане життя своє і своїх найближчих.

Серед товпи нараз гамір утих, і Зварич, мов той мельник, коли спиниться млин, збудився з задуми. Все витягнуло шиї і застигло в надслухуванні. Дехто навіть вибіг на залізничний шлях.

— Здається, потяг надходить, — заворушився Зварич.

Хлопці миттю посхоплювались із землі.

Справді.

Повагом ударили сигналові дзвони, задріботіли маленькі дзвіночки. Товпа заворушилася, мов муравлище. Піднявся галас, плач і накликування. Все бігло до клунків, поштуркуючись і перешкоджаючи собі. Діти підняли тепер соборний рев і тягнулися за мамами, як реп’яхи за кожухом. А мами мали не тільки їх. Цілі стирти клунків, подушок і перин теж вимагали опіки.

Але нарешті вже це скінчиться. Надійде потяг і забере їх, щоб вивезти в спокійні околиці, за Львів, а може, й ще далі.

Потяг надійшов, але… з противної сторони, зі Львова. Влетів на станцію, засапаний, але бадьорий, страшний, але милий. Гуком, шипотом і стукотом заглушив гамір утікачів, а потім розстелив їм над головами широку, пориваючу і безжурну вояцьку пісню.

Транспорт війська їхав на війну… Паротяг у квітах, вагони в квітах, люди в квітах. Немов не на війну, а на весілля.

Товпа як була нахлинула на потяг, так тепер відплила. Тільки очі післала настрічу військові, очі радісні, очі питаючі, очі вдячні…

Раділи перестрашені втікачі, що ось іде та сила, яка спинить навалу зі сходу, питалися, чи справді спинить, дякували, що їде за них на смерть. Хто глянув на транспорт, мусив вірити в непобідимість австрійської армії.

Самі вагони давали запоруку. На кожному з них повиписувані такі геройства, що стало б їх на цілу війну і ще на другу лишилось би. На однім вагоні виднів довгий ряд шибениць, на яких теліпались москалі. Під цим було написане: «Nieder mit Russen!!» На другім була заява: «Drei Russ auf ein Schuss!» — і біля цього тексту ілюстрація. На третім було коротко і ясно сказано про ціль подорожі: Nach Petersburg!»[1]

Вагони з бадьорими, веселими написами скривали в собі не менш бадьорий і веселий зміст. Із кожних дверей виглядали молоді, всміхнені обличчя вояків, що блищали до сонця, як бронзові баняки. Лінійне військо, квіт армії йшов оце в перший бій.

Коли потяг спинився на станції, стихла і пісня по вагонах. Усе попхалось до дверей не так оглядати, як дати себе оглянути.

Але злізти ніхто не посмів.

Попри вагони ходила сторожа, і доглядав порядку дежурний старшина. Тільки запити і відповіді літали та схрещувались між утікачами і вояками. З тих розмов довідався дещо і Зварич, бо велися вони по-німецьки.

Це був полк австрійських німців, що їхав з Берна на Моравії. Куди їхали — не сказали, бо, напевно, не знали. В свою чергу, питалися вояки, куди втікачі збираються їхати і чого.

На це теж і вони не дістали відповіди. Втікачам наче з одного боку було стидно, а з другого — небезпечно признатися до правдивої причини своєї втечі. Крутили як могли, але ніхто не сказав, що москалі вже їм на п’яти наступали.

Потяг засвистав, трубач дав сигнал, і потяг рушив. В тій самій хвилі бухнула з отворених дверей вагонів, мов пара на морозі, нова пісня. Кожний вагон старався, щоб тільки його чути було, і кожний співав що іншого. Все це зливалося зі стукотом коліс в одну безладну, але дужу симфонію. Чулося в тім масу нагромадженої енергії, яку світами везли, щоб виладувати на полі смерти.

Співаючий потяг уже давно скрився за закрутом, але ще довго давав про себе знати. Гомін пісень широко і далеко розливався довкола, доки не всяк у стривожені галицькі поля…

На залізничному двірці вернуло знову все до давнього вигляду. Товпа втікачів уляглась, мов покоси, підірвані на хвилю ненадійним вітром.

Бужанці вернули назад на своє давнє місце і поклались на землю.

— Бог зна, доки будемо чекати на той проклятий потяг, — сказав з досадою один.

— Може, й зовсім не приїде, — додав другий.

Зварич, хоч сам злостився і сумнівався, вважав, що мусить між односельчанами піддержувати дух.

— Не бійтеся. Як начальник каже, що потяг приїде, то приїде.

А Склярський докинув:

— Якби потяг мав не йти, то жидова не сиділа б тут. Вони вже добре знають.

Ця «жидова», видно, таки напевно знала, що потяг приїде, бо терпеливо ждала на нього, розтаборившись по всіх усюдах двірця.

Справді. Не минуло й чверть години, як знову вдарили залізничні сигнали. Голос дзвінків сколихнув товпою. Вона стрепенулась і почала нервозно готуватися до дороги. Тим разом певно було, що це потяг до Львова, той довго ожиданий збавитель, такий химерний, але, врешті, таки ласкавий і доброзичливий.

З подвір’я перед двірцем, з почекалень знову пересипався народ на перон і підійшов аж до рейок, на яких ось-ось мав з’явитися потяг. Голови всіх звернулись на південь, а очі проверчували синю далечінь, чи не кучерявиться де над нивами, над чубами сосон білий дим паротяга.

— З другої станції щойно вийшов, — сказав хтось.

— Ну, то вже повинен бути дим, — нетерпеливився другий.

Нараз за плечима товпи хтось крикнув:

— Пляц, пляц!

Всі оглянулись, не рухаючись з місця. Позаду стояли якісь чотири селяни і жандарм. Чого їм робити місце?!

— Proszę zrobić plac! — крикнув знову представник влади.

Втікачі неохотно розступилися, лишаючи між собою свобідний перехід.

— Marsz! — закомандував тоді жандарм, і селяни рушили вперед.

В кожухах, у тяжких чоботях, сунули, як бездушні автомати. Широкі солом’яні капелюхи; глибоко втиснені на чоло, голови, понурені вдолину, так що й лиць не видно було з-під них.

Позаду йшов гордо і велично жандарм з настромленим багнетом. З-під жовтої каски стирчали грізно рижі вуса і вилискувалось товсте обличчя, мов поливана миска. Очі товпи забігали з цікавістю по селянах. Заглянули під капелюхи, облетіли спини, підстерегли запорошені чоботи. Врешті спинились на руках. А на тих руках вужиком виблискуеться щось… Ланцюги… Поковані…

— Dezerterzy? — паде запит у сторону жандарма.

Жандарм перечить головою, хвилю мовчить, а потім кидає між товпу:

— Moskalofili!

Це страшне слово. Страшнішого вже нема під нинішню хвилю. В нім усе: і зрада, і кровожадність, і