Читати книгу - "Житія Святих - Квітень, Данило Туптало"

нього монастирський, що в новоначалії був, одяг й одягнув його у світлий коштовний одяг і насилу відвів у дім свій. Хлопець же казав йому: "О батьку, чи думаєш мене одягом цим дорогоцінним відвернути від мого наміру? Цілий світ ненависний мені, яка-бо користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу?" Батько ж замкнув його в хатині окремій і всіляко намагався перевернути думку його на любов до світу, але той, любов'ю Божою перемагаючи любов батькову і суєтного світу, одяг же той світський, в який був вбраний, скинув із себе і роздер на малі частини. Те побачивши, батько вбрав його в инший, дорожчий: багатий-бо був, і сановитий, і славний. Він же і з тим одягом те саме, що й з першим, зробив, що в гнів великий зрушило батька: бив його нагого без милости, що й тіло його від ран розшматувалося — і погнили рамена його і хребет від ран лютих, і треба було лікарям зцілювати його і зігниле тіло обрізати. Хлопець же казав: "Якщо й на шматки роздере мене батько мій, проте ніяк не відлучить від любови Божої, не відверне мене від наміру мого". Тоді розчулився батько і, багато сліз проливши, сказав до Атанасія: "Іди, дитино моя, в путь добру, яку ж вибрав. Хай буде тобі Христос помічником, визволяючи тебе від усіляких сітей ворожих". Той пішов у монастир, в якому був спершу, прийняв повністю на себе чин чернечий і настільки смирився, що нічого ж мирського зовсім у нього не можна було побачити: ані слова, ані звички, ані придбання якихось речей, вдачею лагідний і смиренний, слово тихе і люб'язне, одяг — лахміття, від усіх найгірше, і ціле життя його було безмірно гостре, хоч і у вигодах мирських виховувався: багатих батьків сином був. Такого мужа добродійного, який років досить у трудах чернечих провадив, любов преподобного отця нашого Микити і слава рівноангельського життя його притягнула до себе в монастир Мидикійський, і став він співбесідником і співмешканцем любим обом преподобним — Никифору і Микиті, вони ж через якийсь час впросили Атанасія прийняти в монастирі тому службу іконома. І став Атанасій блаженний з Микитою преподобним у монастирському управлінні одною душею і одним розумом у двох тілах, наставляючи всіх братів словом і прикладом на всілякі чесноти і досконале богоугодження. Насаджували в них любов, навчали смирення, чистоти їхньої тілесної і душевної пильною сторожею стали, підкріплювали немічних і малодушних, тих, що стояли, утверджували, тих, що падали, підводили покараннями і вмовляннями всіляко. Коли-бо один з них карав, як суворіший, тоді другий був благальником найлагіднішим і наймилостивішим. Обох же всі любили, і слово їхнє наче з уст Божих виходило — так брати сприймали. Але не до кінця така добродійних наставників двійця прожила разом — через декілька років преподобний Атанасій переставився до Господа місяця уперверета еллінського, тобто жовтня, у 26-й день. Переставляючись, останнє слово братам сказав, говорячи: "Після кончини моєї довідаєтеся про мене, чи знайшов я благодать в Бога". Коли похований був преподобний Атанасій, дерево кипарисне, велінням його, на гробі від самих грудей виросло, його ж листя всілякі недуги повністю виліковувало. Тоді й преподобний Никифор, творець того Мидикійського монастиря і перший у ньому ігумен, після багатьох трудів і хвороб тілесних до Господа відійшов місяця артемісія (тобто травня) у 4-й день, і залишився преподобний Микита осиротілий, втративши духовного свого отця Никифора святого і любого друга Атанасія преподобного, і немало тужив за обома з великої до них любови. Утішав же тугу свою безсумнівною щодо них певністю, що отримали благодать і блаженне життя у Владики Христа: Йому ж, добре з юности послуживши, догодили. Після переставлення блаженного отця Никифора всі брати просили преподобного Микиту, аби прийняв сан й іменування ігумена. Допоки ж був серед живих Никифор преподобний, не приймав Микита святий ігуменського сану і називання, хоч і повністю управляв монастирем замість отця свого, Никифора святого, який через старість багато років недужав. Впросили його брати, а найбільше инших багато отців переконали — прийняв він сан і благословення від святішого патріярха царгородського Никифора, який після Тарасія настав. І докладав труди до трудів, сам же, допомогою Божою, правив монастирем і піклувався про спасення душ, йому довірених. Прославляючи ж угодника свого, дав Бог йому благодать зцілювати недуги і виганяти бісів. Хлопцеві одному, який був німим від народження, знаменням хресним дав говорити. Брата, що розум втратив, зцілив помазанням святого єлею. Одного з новоначальних, що біснуватим був, молитвою від бісівського катування визволив, біса, що в змія страшного перетворився, відігнав. Й иншого, також біснуватого, визволив від духа лукавого. І багато хвороб тілесних, трясовиці, і вогневиці, й инших різних зцілював чудесно, благодаттю Христовою, що жила в ньому. Так богоугодно живучи, досягнув літ старости своєї і дійшов часу доблесного ісповідництва і страждання, яке перетерпів за честь святих ікон перед закінченням життя свого. У ті часи єресь іконоборна ще не закінчилася, хоч і проклята вже була Сьомим Вселенським Святих Отців Собором. Проте знову відновлювалася, маючи допомогу від царської влади, бо й початок її був від царів грецьких. Спершу від царя Лева, який третій того імени був, прізвиськом Ісаврянин, та злочестива єресь зросла і, наче хвороба шкідлива, примножилася. Він-бо першим видав наказ на відкинення ікон і владою царською багатьох до свого неправедного мудрування схилив. І вигнав правовірного патріярха Германа святого, звів на престол Анастасія-єретика, однодумця свого. Після смерти того злочестивого царя прийшов син його, Константан Копроним, гірший гонитель на Церкву Божу, який не лише відкидав святі ікони, а й святих угодників Божих святими називати заборонив і мощі святих мав ні за що. І нехай коротко скажемо: зовні лише цар той видавався християнином, всередині ж весь був жидовином невірним, бо й Пречисту Матір Божу, від усілякого творіння вищу, яка захистом і пристанню цілому світу є, ображати й ім'я пресвяте з іконою відкидати насмілився окаянний. Заступництво ж її перед Богом, через яке весь мир складається, не звелів навіть згадувати. А на докір їй показував мішечок, повний золотих, і питав тих, що стояли перед ним: "Чи дорого коштує мішечок цей?" Відповідали ж йому ті, що перед ним стояли: "Настільки дорогий, скільки золота в ньому є". Копронім же, висипавши з мішечка золото, знову питався: "Ось мішечок без золота. Чи дорога ціна?" Відповідали йому вони: "Нічим є порожній мішечок, яка-бо від нього користь, коли не має в собі грошей". Після цього сказав