Читати книгу - "Пастка"

стегна й сідниці. Потім, схопивши прач, вона почала ним бити, як вибивала колись у Пласані, на березі Віорни, білизну для цілого гарнізону. Дерево пружно вдарялося в тіло, аж виляски йшли. Після кожного удару на білій шкірі з’являлася червона смуга.

— О! О! — захоплено шепотів, витріщивши очі, вражений Шарль.

Знову прокотився сміх, а скоро потому залунали ті самі крики: «Годі! Годі!» Жервеза не зважала на них й продовжувала невтомно лупцювати. Час від часу вона нахилялася й пильно розглядала свою роботу, намагаючись не залишити жодного живого місця. Їй хотілося віддубасити цю шкіру до самої крові. У гнівному й водночас веселому запалі Жервеза, пригадавши пісню прачок, почала наспівувати:

— Бах! Бах! Марш до ставка... Бах! Бах! Несе праника... Бах! Бах! Йде серце відмить... Бах! Бах! Геть чорне щемить...

А також приказувала:

— Оце тобі, оце твоїй сестрі, оце Лантьє... Як побачиш, то передай їм... Увага! Нумо спочатку. Оце Лантьє, оце твоїй сестрі, оце тобі... Бах! Бах! Марго до ставка... Бах! Бах! Несе праника...

Довелося вирвати Віржіні з її рук. Висока чорнявка, залита сльозами, почервоніла, засоромлена, зібрала свої речі й утекла. Вона зазнала поразки. Тим часом Жервеза як могла приводила до ладу кофтину і поправляла спідниці. У неї боліла рука, тож вона попросила пані Бош завдати білизну на плече. Консьєржка не вгаваючи говорила про бійку, ділилася своїми відчуттями, пропонувала оглянути Жервезу, щоб упевнитись, чи все добре.

— Може, ви собі щось зламали... Я чула якийсь хрускіт...

Але молода жінка хотіла швидше піти геть. Вона не відповідала ні на співчутливі слова, ні на гучні вітання прачок, які у своїх фартухах оточили її. Завдавши випрану білизну на плечі, вона пішла до дверей, де на неї чекали діти.

— З вас два су за дві години, — зупинивши її, сказала господиня пральні, яка вже повернулася до своєї заскленої конторки.

За що два су? Жервеза ніяк не могла втямити, що в неї вимагають заплатити за місце у пральні. Зрештою вона віддала гроші. Сильно накульгуючи, тримаючи на плечі важку білизну, геть мокра, із синцем над ліктем й кров’ю на щоці, вона пішла, оголеними руками тягнучи за собою Етьєна й Клода, що із заплаканими личками, все ще хлипаючи, тюпали обік матері.

Пральня позаду неї знову несамовито загурчала, як гребля. Доївши хліб і випивши вино, прачки зі збудженими й звеселілими від видовища бійки між Жервезою та Віржіні обличчями стали вибивати сильніше. Біля балій знову почався рух, замелькали руки, заметушилися незграбні, мов у маріонеток, постаті жінок із покрученими ногами й кривими плечима, що нестямно згиналися, як на шарнірах. Від одного краю пральні до другого не припинялися розмови. Голоси, сміх, масні слівця змішувалися з лунким плюскотінням води. З кранів лилося, з відер хлюпало, по долівці текли цілі ріки. Був саме полудень — прачі знай молотили білизну. У величезному приміщенні пара поруділа, пронизана сонячними зайчиками, схожими на золотаві кульки, що проникали досередини крізь дірки у фіранках. Запах мила забивав подих. Аж раптом шура наповнилася білою імлою. Здоровенна накривка казана, де кипів луг, механічно піднялася на зубчастому центральному стрижні. Роззявлена мідна паща в глибині цегляної будівлі вивергала пару, що мала солодкавий присмак поташу. А тим часом збоку працювали сушарки. Вода зі стосів білизни в чавунних циліндрах витискалася обертом колеса машини, що задихалася, диміла, все сильніше трясла пральню безперервною роботою своїх сталевих рук.

Увійшовши в підворіття готельчика «Бонкер», Жервеза заплакала. То був чорний вузький провулок, по якому вздовж стіни біг струмок зі стічною водою. Сморід, який вона відчула, змусив її пригадати два тижні, проведені тут разом із Лантьє, два тижні злиднів і сварок, спомин про які викликав у неї пекучий жаль. Їй здавалося, ніби у неї під ногами западається земля.

Спорожнілу горішню кімнату крізь відчинене вікно заливало яскраве світло. Це сонячне сяйво, ця пелена золотого пилу, що кружляв, надавали ще жалюгіднішого вигляду чорній стелі й стінам з обдертими шпалерами. На цвяшку біля коминка лишилася тільки маленька жіноча хустинка, скручена, як мотузок. За дитячим ліжком, перетягнутим на середину кімнати, видно було комод, що світив голими боками висунутих шухляд. Перед дорогою Лантьє помився й намастив волосся помадою за два су, загорнутою в гральну карту; миска по вінця була наповнена брудною мильною водою. Він нічого не забув. Куток, який досі займала скриня, здався Жервезі величезною порожнечею. Не знайшла вона навіть маленького круглого дзеркальця, що висіло на гачку. З якимось недобрим передчуттям вона подивилася на коминок: Лантьє забрав закладні, рожевого стосика між двох непарних металевих свічників уже не було.

Розвісивши білизну на спинках стільців, Жервеза застигла, роззираючись по кімнаті; прибита горем, вона просто заклякла — аж сльози перестали текти. Тоді, почувши коло вікна сміх Етьєна й Клода, що вже заспокоїлися, вона підійшла до них, притисла до себе їхні голівки; забувши на мить про все, вона споглядала сіру вулицю, де зранку бачила, як прокидається робочий люд, стає до велетенської праці Париж. А цієї години над розпеченим бруком здіймався гарячий відблиск, що линув понад містом і ген за його мурами. І на цей брук, на це розжарене повітря її викинули — саму, з двома дітьми. Вона повела очима по кільцевих бульварах — праворуч, ліворуч, — спиняючись поглядом на обох їх кінцях, охоплена глухим жахом, що віднині її життя замкнеться в цьому колі — між бойнею та лікарнею.

II

Три тижні потому, одного ясного сонячного дня, близько пів на дванадцяту, Жервеза та Купо, бляхар, їли заспиртовані сливи в «Пастці» дядька Коломба. Купо палив цигарку на тротуарі й ледь не силоміць змусив її зайти туди разом із ним. Вона саме віднесла була випрану білизну й, повертаючись додому, переходила вулицю. Великий квадратний кошик для білизни стояв долі коло неї за невеличким оцинкованим столиком.

Шинок дядька Коломба стояв на розі вулиці Пуасоньє та бульвару Рошешуар. На вивісці з одного краю до другого великі сині літери складалися в одне слово: «Дистиляція». Обабіч дверей, у двох половинках бочки, росли запилюжені олеандри. Ліворуч за входом тягнувся величезний шинквас з довгими рядами склянок, краном та олов’яними мірками. По всій просторій залі за оздобу правили дебелі лискучі від лаку світло-жовті бочки, що сяяли мідними кранами й обіддям. Вище на полицях пляшки з лікерами, слоїки з фруктовими наливками, різноманітні каламарі в бездоганному порядку вишикувалися вздовж стін, відбиваючись в дзеркалі позад шинквасу яскравими яблучно-зеленими, блідо-золотавими, ясно-червоними