Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Унизу відчинили й причинили двері.

Айзек підтюпцем вибіг на сходи, очікуючи побачити колег.

Натомість посеред величезного пустого приміщення стояв незнайомець. Повітряні потоки припасувалися до прибульця, обхопивши його наче щупальцями та обкрутивши вихором пилу. Долівку встеляли цятки світла з відкритих вікон і тріщин у цегляній стіні, та жодна не впала прямо на незнайомця. Дерев’яна платформа рипнула, коли Айзек легенько перехилився, щоб роздивитися. Постать унизу підняла голову, відкинула каптур і, склавши руки на грудях, спокійно дивилася вгору.

Айзек кліпав очима в зачудуванні.

Це був ґаруда.

Він ледь не полетів сторчма зі сходів, намацуючи перила, не в змозі відвести погляд від такого неймовірного гостя. Нарешті Айзек спустився.

Ґаруда пильно дивився на нього. Забувши від здивування про манери, Айзек теж уп’явся очима в прибульця.

Величне створіння майже двометрово височіло на хижих кігтистих ногах, що визирали з-під брудного плаща. Потріпане рам’я звисало майже до землі, прикриваючи вільними складками кожен дюйм тіла, весь його обрис, окрім голови. Це неймовірне, незбагненне пташине лице позирало на Айзека майже владно. Гострий дзьоб ґаруди нагадував щось середнє між дзьобом боривітра й сови. Вохристий відтінок лискучого пір’я м’яко переходив у сірувато-брунатний і рябий. Глибокі чорні очі — крапчастий обідок райдужки ледь виднівся в мороці зіниць — вдивлялися в його власні. Очі так глибоко сиділи в орбітах, що здавалося, ніби ґаруда чи то насміхається, чи то постійно супиться.

А над ґарудиною головою упізнавано випиналися лінії закутаних в ряднину складених крил, велетенських кінцівок із пір’я, шкіри й кісток, що простягалися на добрі два фути від плечей та елегантно вигиналися назустріч одне одному. Айзек ніколи не бачив розмах крил ґаруди зблизька, однак читав про хмарки пилюки, які ті можуть підняти, і крислаті тіні, якими вони накривають здобич під собою.

«Що ж ти робиш тут, вдалині від дому? — здивовано подумав Айзек. — Глянь, яка забарва — та ти з пустелі! Певно, милі й милі йшов сюди із Цимека. Що в біса тут робиш, розкішний ти сучий сину?»

Він ледь було не схилив голову в побожному трепеті перед неймовірним хижаком, та потім прокашлявся і мовив:

— Чим можу вам допомогти?

Розділ четвертий

Лін, на свій смертельний жах, запізнювалась.

Ситуацію погіршувало те, що вона не була великою прихильницею Кістяного Міста. Її бентежила гібридна архітектура цього безглуздого кварталу: синтез індустріалізму та кричущої домашньої показухи дрібних багатіїв, облуплений бетон забутих портових територій і натягнуті шкіри наметового поселення. Ці різні форми ніби довільно перетікали одна в одну в цій низькій, пласкій зоні, повній міських кущів та пусток, де дикі квіти й товстостеблі рослини пробивалися крізь площини бетону та смоли.

Лін дали назву вулиці, але знаки довкола неї розсипалися на своїх жердинах й обвисли настільки, що показували неможливі напрямки, або їх приховувала іржа, або вони суперечили один одному. Вона зосередилась, аби їх прочитати, однак натомість поглянула на свою наспіх нашкрябану мапу.

Можна було орієнтуватися за Ребрами. Лін поглянула вгору і знайшла їх угорі, безкраї виступи, що розтинали небо. Видно було лише один бік клітки; знебарвлені й укриті пухирями вигини балансували, як кістяна хвиля, що ось-ось накриє будівлі на сході. Лін пішла в їхньому напрямку.

Довкола неї розгорталися вулиці, й вона опинилася перед ще однією наче закинутою ділянкою, однак значно більшою за інші. Вона схожа була не на площу, а на масивну недобудовану діру в місті. Будівлі по краях були повернуті не обличчями, а спинами й боками, ніби їм пообіцяли сусідів з елегантними фасадами, які так і не з’явилися. Вулиці Кістяного Міста нервово й непомітно переходили в кущисті зарості з маленькими експериментальними межами з цегли, що швидко сходили нанівець.

Де-не-де брудна трава була поцяткована імпровізованими ятками, довільно розставленими складаними столами, на яких розклали дешеві тістечка чи старі роздруківки, чи мотлох з чийогось горища. Вуличні жонглери без натхнення підкидали предмети. Біля яток було кілька не надто зацікавлених відвідувачів, а на розкиданих каменюках сиділи представники різних рас — читали, їли, шкрябали суху грязюку і споглядали кістки над ними.

Ребра здіймалися над землею на краях пустиря.

Гігантські уламки пожовклої кістки, товщої за найстаріші дерева, вибухали із землі, розкидались на різні боки, здіймаючись у вигнутому підйомі, аж поки на висоті понад півтори сотні метрів, навислі над дахами навколишніх будинків, вони не закручувались назустріч одне одному. Далі вони знову тягнулися вгору, так що їхні кінчики майже торкались, утворюючи кістяну пастку розміром, що годився б для бога.

Колись були плани заповнити площу, збудувати офіси й будинки у порожнині древньої грудної клітини, але вони так ні до чого й не привели.

Інструменти, що використовували на будівництві, легко ламались і губилися. Цемент не застигав. Щось зловісне у напіврозкопаних кістках не давало безоглядно тривожити могилу.

За п’ятнадцять метрів під ногами Лін археологи колись знайшли хребці завбільшки з будинки; хребет, який тихцем закопали назад після того, як на місці розкопок відбулося забагато нещасних випадків. Не виявили ні кінцівок, ні тазу, ні почварного черепа. Ніхто не міг сказати, що ж за істота впала тут і померла тисячоліття тому. Нечупари-продавці роздруківок, які працювали коло Ребер, спеціалізувалися на різноманітних сенсаційних зображеннях Кробузонського Велетня, чотирилапого чи двоногого, людиноподібного, зубастого, з бивнями, з крилами, агресивного чи порнографічного.

Карта Лін повела її до безіменного провулку на південному боці Ребер. Вона попрямувала до тихої вулиці, де знайшла пофарбовані чорним споруди, на які їй казали орієнтуватися, — ряд темних, покинутих будиночків; в усіх, крім одного, двері були закладені цеглою, а вікна закриті й пофарбовані смолою.

На цій вулиці не було перехожих, таксі, дорожнього руху. Лін була зовсім сама.

Над єдиними дверима, що лишилися, крейдою було намальоване щось схоже на ігрове поле, квадрат, розділений на дев’ять менших квадратів. Однак там не було хрестиків чи нуликів, взагалі не було ніяких знаків.

Лін затрималась біля будинків. Вона нервово пошарпала спідницю і блузку, але невдовзі, роздратована сама на себе, підійшла до дверей і швидко постукала.

«І так погано, що я спізнилась, — подумала вона. — Не треба його ще більше бісити».

Вона почула, як угорі ковзають петлі й важелі, та помітила крихітний відблиск світла над головою: використовувалась якась система лінз і дзеркал, щоб ті, хто були всередині, могли визначити, чи ті, хто зовні, варті уваги.

Двері відчинилися.

Перед Лін стояла значно пороблена людина. Її обличчя залишалося тим же сумним, красивим жіночим обличчям, яким воно