Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

слово з п’яти, але й ті, що могла втямити, скакали в голові, наче навіжені.

«Прямуй до реакторної камери сингулярного рушія…»

«…швидше, ніж туди дістанеться він…»

«Стережися безіменного культу…»

«Ритуал пройшов, як ми й очікували…»

Уривки ніяк не бажали складатися в цілісну картину, немов уникаючи один одного. Той, хто говорив, напевне, міг бачити Кассандру. Можливо, навіть чути, якби вона бодай раз розтулила рота. Хоча це навряд заважало йому — він не звертався до дівчини, не ставив запитань. Магнітні обніжжя важко гупали по пласталевій палубі. Довгі ряди ієрогліфів — три пари вишикувані рівностороннім трикутником — тягнулися без кінця-краю, і, коли дивитися собі під ноги, виникає враження, що ти лишаєшся на місці, мов та білка, яка біжить у колесі.

Яскраве, сліпуче світло неможливо витримати простим оком. Сонце так сяє лише на півдні — і вже тільки по одному тому розпеченому білому сяйву можна впізнати Танжер. Плутані вулички, спуски та узвози, вузькі вікна, низькі двері. Колись, ще до початку епохи Міфу, Танжер існував на Землі. Після Війни Тисячі демонів мі-го перенесли його на Марс — разом із будівлями, жителями, повітрям і землею. Кажуть, на його місці лишився величезний кратер більше двохсот метрів завглибшки. Кассандра не бачила земного Танжеру — не могла бачити. Але вона бачила марсіанський. Місто, де вона народилась і виросла.

Цей спогад настільки чіткий і глибокий, що до решти заповнює собою реальність. Але за мить він прискорюється, компресується й розквітає в голові діаграмою Ґанта, що має часовий вимір, але на всіх своїх шляхах сприймається одночасно.

Дід Кассандри оселився в Танжері разом із багатьма колоністами, що прибули на Марс з Реконкістою. Її бабуня народилася в родині поневолених — людей, що у Війні Тисячі демонів тринадцять сторіч тому разом із Марсом перейшли під владу мі-го. Дід мав шану за правом крові, а славу — за звитягу у війні. Він був серед переселенців перших хвиль, що їх Реконкіста висадила на Марсі. Дід бився на Кідонійській рівнині та штурмував Дерінкую, ледь не збожеволівши від смертних криків мі-го й несамовитого лементу б’якхі, оскаженілих від крові й болю. Один з небагатьох, хто вцілів у тій кампанії, хоч і втративши руку вище ліктя, ліву половину обличчя та дві третини нижньої щелепи, він зіткнувся в надрах підземної столиці Марса із чимось настільки жахливим, що навіть просто переживши ту зустріч, зажив слави героя. Йому та всім його нащадкам був наданий титул кідонійського лицаря. Бабуня стала його дружиною за правом переможця й до смерті була вірною йому. Але разом із подружньою вірністю вона зберегла й іншу — вірність давньому порядку. Того ж навчила й свою доньку. А та свою.

Жінки з роду Кассандри були віщунками — тими, хто зберігав потаємне знання, отримане ще за часів володарства мі-го. Від матері до доньки передавалися перекази, що хоч у Темні віки люди й були рабами Хазяїв-з-Юґґоту, багато хто отримав від них знання і сили, незнані й недосяжні навіть сьогодні. Тож поколіннями в Кассандриній родині чоловіки мали своєю чеснотою вірність Ґаґанотхоа, а жінки — таємне служіння Повзучому Хаосу Н’ярлатотепові.

І саме через Кассандру урвався давній рід — бо любила свого батька більше за матір. Матір була жорстока й сувора і бачили в доньці лише оболонку для втілення прадавньої сили, продовження зачаєної традиції. Традиції, яка для Кассандри була деревом зі спиляним стовбуром, в якому лише в корінні ще теплилося слабке життя. Батько ж був жорстким зовні, але під тою кіркою — м’яким та сповненим любові. Донька була для нього окремим, особливим всесвітом, в якому він існував тільки з нею — і тільки для неї. Якось одного вечора Кассандра розповіла йому про таємні ритуали, що їх навчала її мати.

Батько застрелив матір на очах у Кассандри, а її того ж дня віддав до орфанажу. І хоч сльози й текли по його щоках, він жодної миті не зволікав і не сумнівався. «Abscheuliches Blut», — сказав він, і це було останнє, що Кассандра почула від нього. Потому її чекали лише самотність, холод і журба — блякле існування без мети й кінця.

За десять років, що здалися дівчині безкінечністю, орфанаж випустив її — окультним техніком у довічну службу на материнському кораблі «Сінано», одному з найстаріших у Імперському об’єднаному флоті, визвольнику Марса й флагману Венеріанської флотилії. Чи батько досі живий, чи вже ні, вона так і не дізналася. Та й не намагалася — бо те життя було вже не її, а когось іншого, чиї спогади були штучно перенесені в її мозок. Орфанаж був геть не схожим на ці спогади — настільки, що їхня реальність з часом стала сумнівною, ефемерною. Безстрокова служба на «Сінано» тільки посилила це відчуття.

Кассандра заклякла посеред відсіку, скам’яніла від миттєвої ясності спогадів, що виринули з надр підсвідомості. Ласкава усмішка батька, суворий погляд матері, сліпуче сонце вулиць Танжеру, грім пострілу й безодня страху та відчаю — все це викарбувалося в мозку, де щойно була лунка порожнеча.

Але це ментальне розгортання трапилося наче поза часом — не минуло й мікросекунди між його початком і повним усвідомленням пакету спогадів. Фізично вони все ще відчувалися чужими, але тіло вже не могло їх відторгнути — і ця дуальність сприйняття розплавляла мозок.

«Вона захистить… вона допоможе… не бійся його…» — голос обволікає тонким газовим шаром. Кассандра усотує його, наче прохолодну воду розпеченою сонцем Танжеру шкірою. Він заспокоює, немов далекий вогник у нічному тумані.

Магніти щільно зчіплювали її ноги з палубою, але тіло хиталося, наче водорість у потічку. Та з кожним кроком памороч у голові розсіювалася. Вона минула черговий технічний відсік і потрапила на одну зі службових магістралей. Вагон монорейки звисав на оголених пасмах кабелів, покручений та закопчений, наче його підірвали термічним зарядом. Усередині — вугілля спаленого тіла. Чорний рот — наскрізний отвір у черепі, якому бракує потилиці. Руки — скорчені пташині лапи, ребра — немов розламані ґрати. Сліди кіптяви й палу на білій пласталі тунелю — довгі розводи, наче хтось навмисне випалював грубі, з людину заввишки знаки потужними струменями вогню.

Камера сингулярного рушія знаходилася за два сектори — менше хвилини монорейкою і хтозна скільки пішки. Проте останній варіант був безальтернативним.

У тунелі голос урвався, полишивши Кассандру наодинці з імплантованими в її нейрони спогадами. Тут, наче в трахеї смертельно хворого велета, відчувалося уривчасте, слабке дихання. «Сінано» немов знепритомнів, не здатний на свідомі дії. То було очевидно