Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Натхнена тим, що зі мною нормально розмовляють та відповідають на запитання, я несміливо посміхаюся.

– А коли це пройде?

− Важко відповісти точно. Але до того часу, як на корабель повернеться високошановний рі-одо А-атон, впевнений, ви вже зможете повноцінно рухатися.

Це він про мого біловолосого господаря? Його немає на цьому… кораблі? А коли повернеться? Через годину? Дві? Добу? Як мені зрозуміти, скільки ще доведеться колодою валятися?

Видихнувши, заплющую очі, намагаючись заспокоїтися. Все гаразд. Я жива. Мене забрали та вилікували. Отже, в мені досі зацікавлені. І, можливо, білявий прямо зараз зайнятий виконанням своєї частини угоди. Можливо, він шукає Соню. Може ж таке бути? Може. Потрібно взяти себе в руки та спокійно чекати.

А ще... потрібно постаратися морально налаштуватися на те, що тепер я дійсно рабиня. Власність високошановного рі-одо. І обіцяла йому бути покірною. Такою є моя ціна за порятунок Соні.

Потрібно прийняти це. Для себе. Прийняти те, що собі я більше не належу. Що мені можуть віддати будь-який наказ, і я маю підкоритися. І зробити. Навіть померти… навіть… все, що йому заманеться від мене.

Це страшно. Але я не маю іншого виходу. Це запорука Соніного життя. Отже, я зможу.

Почаклувавши щось наді мною, зробивши пару майже безболісних ін'єкцій, сивоволосий незабаром йде, залишаючи мене одну. Але хоч кришку труни назад не підіймає.

І мені залишається лише лежати. Дивитися в стелю. Періодично пробувати ворушити кінцівками, відзначаючи, що ця лікувальна стаза дійсно минає. Розмірковувати про те, що на мене тепер чекає. І знову чекати. Нескінченно довго.