Читати книгу - "Відьмина служба підтримки, Юлія Богута"

Розділ №5. Щаслива колючка

В народі казали, що тиша завжди була найвищим скарбом. Якщо людина мовчала, то не могла наговорити зайвого та образити когось. Свята Інсанія твердила, що саме мовчання було головною ознакою безумства, бо було набагато гірше за крики. Дивлячись на вчорашній фонтан, я зрозуміла весь сенс слів богині. Ця мармурова статуя вчора зіпсувала мені довгоочікуваний відпочинок, а сьогодні мовчала, наче нежива. На сірому граніті виблискували краплі води, навіть не здригаючись. Пташки спокійно сідали на виступи та про щось щебетали — усе, як завжди.

І ось я стояла посеред центральної площі та розмовляла з чортовою статуєю, поки на мене кидали косі погляди перехожі. А вона нахабно вдавала, що нічого не змінилося. І все б нічого, але ця дамочка могла ще комусь вибалакати мою адресу або щось набагато гірше. Ще одного нічного гостя я б просто не пережила! Щоб уникнути майбутніх ексцесів, я безжально наклала заклинання німоти, хоча сили й досі не відновились, і пішла на роботу.

На рецепції мене вже чекала міс Валорі — огрядна дама років п'ятдесяти. Це була та людина, котру з місця не могла зрушити жодна надзвичайна ситуація. За стільки місяців траплялися випадки пожеж, нападів, пострілів, затоплення і навіть зарощення деревами, але секретарка навіть не подзвонила, запитати чи все нормально. Помітивши відсутність мого настрою, вона хитро посміхнулася, а я подумки почала нецензурно виражатися. Зацікавити її могла або дуже пікантна плітка, або любовна історія. Ні те ні те мене не тішило.

— Елайночко, а у мене для вас сюрприз! Кілька хвилин тому заходив дуже гарний молодий чоловік і залишив вам це! — рецепціоністка дістала з-під столу невеликий торт і підсунула його в мій бік. — У вас чудовий смак на чоловіків, ніколи б не подумала.

— У мене чудова здатність знаходити проблеми на свої мізки, а чоловіки мене не цікавлять, — взявши торт, розвернулась і пішла до кабінету.

Десь позаду пролунало «Невже вона по дівчатах...?», та таким здивованим голосом, що я подумки відважила собі ляпаса. До цієї жінки навряд чи дійдуть мої пояснення про те, що я не прагну відносин. А навіщо вони загалом здались? Мозок мені професійно виносять і на роботі, а слухати всі ці ревнощі, сцени, докори за запізнення мені ні до чого. Мало того, я не впевнена, що мою матінку зможе терпіти хоч один нормальний чоловік, а ненормальних мені й так вистачало.

Біля самих дверей мене вже чекала Дана Василівна, зі своїм улюбленим зошитом на дев'яносто шість аркушів. Одягнена в чорну сукню з розсипом кактусів, вона нетерпляче притупувала лівою ногою весь той час, що я відчиняла кабінет і роздягалася. Варто мені було тільки сісти в крісло і сказати "Доброго дня", як машина під назвою "Колючка" невблаганно завелася:

— То був він! — почала вона здалеку. — Іду я, значить, пізно ввечері додому. Бачу Катьку із четвертої квартири, яка ще повія, ну, ви пам'ятаєте. Хотіла провести з нею виховну бесіду, а цей гад як підійде ззаду, як схопить за плечі!

— І що, сильно злякалися? — співчутливо перепитала, турбуючись про стареньку. Може, в молодості вона і була сильним солдатом, але у її віці будь-які потрясіння позначались на здоров'ї. — Серце прихопило, мабуть?

— Ні, спина, — махнула вона рукою, перегортаючи за звичкою сторінку в зошиті.

— Чому спина? — не зрозуміла я, як вона була пов'язана з тим, що відбувалося.

— Чому? Чому? Тому, що рефлекси, дитинко! Він же мене злякав, ну, а я його і плюхнула через плече. А цей старий гад не витримав і від болю назад у свою личину перетворився. Метаморф бородатий.

— І що ви зробили з ним?

— Що-що? Лежали ми з ним посеред вулиці у світлі ліхтарів, поки Катька не повернулася і не викликала швидку допомогу. Я ж цей, не дівчисько вже. Перекинути то я його перекинула, але цей кістлявий сухар мене тримав за плечі весь той час, що ми з ним летіли на траву. Так я його і впізнала. Та тільки пролежали ми з ним десь зо дві години, не менше.

— Ну ви й даєте, бабо Дано. Хоч довідалися, навіщо він прикидався іншою людиною?

— Звичайно! Ображаєш... — брова бабусі здивовано піднялася, видаючи своє обурення з приводу моїх дурних питань. — Але мені терміново потрібен твій магкам. Знайдеш цю ніч, заразом і сама все дізнаєшся.

— Дано Василівно, а ви впевнені, що мене не прикопають за те, що я дізналася ваші таємниці? Все-таки наскільки я пам'ятаю, ви обидва служили й мені нема чого копатися в секретних матеріалах, — особливо коли через них можуть почати переслідувати всякі психи.

— Тобі може й нема чого, а мені треба! Діставай своє диво техніки, не змушуй стареньку чекати. Не гарно це, дитинко. Не гарно....

— Ну, дивіться мені... — похитавши головою, пішла до шафи за потрібною кулькою, вмостилася назад у крісло і почала чергову подорож по пам'яті бабусі. — "Et secreta revelentur". (Нехай секрети відкриються)

Світ здригнувся, і за мить я вже тинялася вздовж скляних сфер спогадів. Цього разу було набагато простіше шукати, адже я знала, в якому боці складувалися останні моменти життя. Навіщо старенькій треба було знову переглядати напад, я навіть уявити не могла. Нормальні люди зазвичай намагалися забути стресові ситуації, а тут… Можливо збирала докази, або поскаржитись Вартовим?

Відкопавши потрібну золотисту кулю, стала спостерігати за тим, що відбувалося. Ось Дана Василівна сиділа в кущах і виглядала молоду дівчину. Ось, вона стрепенулась від чужих рук і полетіла додолу разом із симпатичним дідусем. А далі...

Ніч. На небі сяяли яскраві зорі. З дерев повільно падало осіннє листя, під лайку парочки стариганів, котрі застрягли на землі через заболілі спини.

— Ах ти, пика хамелеона, думав, я тебе не впізнаю під цією маскою?! Викупи! Я твою вставну щелепу впізнаю з тисячі! — правий хук спробував через голову долетіти до бороди старого, але влучив у чоло. Обидва буркуни застогнали від болю і втихомирилися. Далі йшли в хід тільки слова та пихтіння.

— Та якби я не проколовся зараз, ти б так і пускала слини на сусідські вуса! — жалівся злочинець.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍