Читати книгу - "Безхатько в подарунок, Селена Рейні"

ГЛАВА 4

Христина, як тільки увійшла у хату, замкнула двері на клямку. Хоча безхатько видався їй цілком миролюбним та адекватним, вона поки не була готова беззастережно довіряти йому.

Зрештою, що ще вона могла зробити? Дівчина вже одягнула його, нагодувала, дозволила переждати у літній кухні. Він був здоровим, – принаймні, коли вона торкала його обличчя на світанку жару не було, – і не хрипів, коли говорив з нею.

Запевняючи себе, що більше для нього зробити не може, пішла у кімнату, яка служила їй кабінетом, сіла біля вікна та почала вишивати. Якщо вчора вона могла вишивати дванадцять годин, то сьогодні, якщо електроенергію так і не відновлять, її робочий день буде втричі коротшим.

Дівчина грала з нитками, ножицями та полотном, аж доки за вікном не потемніло. Тоді ще трішки посиділа. Але скільки б Христина не терла очі та не кліпала, рядки все одно розбігалися.

Ледь відірвавши затерпле тіло від крісла, вона потягуючись пішла у кухню. Мурза, яка весь день складала їй компанію, почимчикувала поряд. Оглянула провізію. На плиті залишилася вчорашня товчена картопля. У коморі була грудка сиру. А на поличці стояло відерце з борошном. Тому Христина вирішила наліпити вареників. І вже за пів години на плиті булькотіла вода, а у пательні смажилися шкварки.

Першу порцію з’їла з Мурзою. А другу, значно більшу, переклала у каструльку. Тоді закуталася у кожух, взула валянки та вийшла на двір. Кицька теж вибігла на двір.

Сніжити нарешті перестало. Небо було чистим і миготіло дрібними зірками. А у повітрі відчувався приємний димок. Двері літньої кухні вона відкривала боком, натиснувши ліктем на ручку. І як тільки увійшла, злякалася, бо її окутала темрява.

– Ти прийшла! – хрипло озвався безхатько з кутка.

– Так, – відповіла, але далі заходити побоялася. Вона не бачила де чоловік сидить і саме через це її скував страх. А якщо він нападе на неї?

– Ти, мабуть, не бачиш куди іти. Зачекай. Бачив на стільниці свічку. А ось і сірники.

Шурхіт сірника об коробку і в кухні стало світліше. Коли кінчик свічки заграв вогняним язичком, дівчині нарешті вдалося роздивитися обличчя безхатька. І те, що вона побачила, вразило її. Бо виглядав він не менш розгубленим та зляканим, аніж вона сама. І це її дещо… заспокоїло.

– Я принесла тобі вареники на вечерю, – поставила на стіл каструлю.

– Дякую, – відразу сів до столу.

– Що ж, смачного. Я піду, – відступила до дверей.

– Ні, – відклав виделку, сумно заглядаючи їй в очі. – Побудь ще трішки зі мною, – попросив.

Дівчина повільно підійшла, опустилася на стілець та уважно подивилася на нього.

– Мені так нудно самому! – зізнався.

– Побуду, – трохи боязко погодилася.

– Дуже смачно! – похвалив, розжовуючи вареник. – Де купувала?

– Купувала?

– Вареники, – покрутив виделкою з вареником у повітря.

– Сама зліпила. Годину тому.

– Ого! Не думав, що ще залишились дівчата, які самі вареники ліплять. Принаймні в моєму колі спілкування таких немає…

«Воно й не дивно…, – думала дівчина. – Де безхатькам вареники ліпити».

– Розкажи мені щось про себе, – запропонував.

Вона запитально глянула на нього.

– Я теж щось розповім, коли доїм. Не культурно говорити з набитим ротом, – і на підтвердження своїх слів, він вкусив вареник.

– Що розказати? – усміхнулася.

– Ну…, – дожував і ковтнув, – хоча б про дитинство. Ти часто проводила тут час?

– Так, – замріяно проказала і чоловік зрозумів, що обрав вірну тему. – Тато привіз мене сюди, коли мені було п’ять. Ані, моїй сестрі, не було ще й року. Тоді ж прадід взяв мене за руку і повів до розлогого горіха, де напередодні змайстрував для мене гойдалку. Ввечері прабаба навчила мене доїти корову. А наступного ранку ми пішли у ліс по гриби. Не дивно, що коли мама та тато зібралися додому, я відмовилася їхати з ними й залишилася у селі на два чудові тижні.

– Невже тобі було не цікаво в місті?

– Було. Друзі, навчання, ігри, гуртки. Але у селі прадід доручав мені стежити за тим, щоб шпаки з’їдали не більше п’яти черешень в один дзьоб, а прабаба дозволяла розпалювати вогонь у печі. В місті таких розваг не було. Тому я проводила тут усі канікули. Тож без них стало дуже сумно.

– Давно вони померли?

– Прадід пішов у засвіти, коли мені було п’ятнадцять. Прабабця прожила ще сім років.

– Співчуваю. Але тобі пощастило з ними.

– Так, – погодилася. – Знаєш, у мене є бабуся та дідусь по татовій лінії й вони теж живуть у селі. Але там у них все досить сучасно: газовий котел, електрична духовка, ванна кімната. Вони тримають курей та свиней. У дворі ростуть яблуні, а петрушку та кріп можна викладати на стіл просто з городу. Але це не те…

– Чому? – щиро здивувався.

– Бо пироги з печі смакують по особливому. І спати під периною взимку приємніше, ніж під синтетичною ковдрою. А ще у кімнаті, де побілені стіни, пахне якось інакше… Тому, як тільки в мене вихідні, я рвуся сюди. Ох, ти, мабуть, вважаєш мене трішки ненормальною, – засоромилася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍