Читати книгу - "Легенда про південний вітер, Анна Ліє Кейн"

9

Мисливець невдовзі покинув ліс. Він вийшов за Завісу та змусив себе іти далі, не озираючись. Попри те, що ноги ніби грузли у сипучому піску, а повітря стало вʼязким, як смола, та заважало йому йти.

Міара загорнулася в шаль і дивилася йому у слід. Спокійно та без докору.

Вони обидва знали: якщо мисливець затримається, імператор може про щось здогадатися.

А ще вони знали, що зустрінуться знову.

Осінь пофарбувала листя, повільно висмоктала з них життя і струснула з дерев. Ялинки та велетенські сосни вона не чіпала, але перетворила на сіре простирадло зелену ковдру землі.

Зима на півдні наступала пізніше. Ніби вона не любила ці гори і ліси. Їй було затишніше на засніжених вершинах, де жили дракони та снігові химери.

Під час холодної зимової зливи, заварюючи запашний чай, Міара іноді думала про мисливця. Згадувала його темні очі та шрам на обличчі. Кілька разів хотіла спитати у лісу чи не повертався він більше, але обсмикувала себе, змушувала займатися буденними справами.

Нарешті, випав перший сніг. На ранок він перетворив дороги на болота з бруду. Вночі вдарили морози, і ґрунт змерз, ставши ковзанкою. На третій раз зимі все ж вдалося завалити південь снігом.

Міара вирушила в селище. Першими її побачили діти та кинулися до неї. Відьма зацікавлено зупинилася, випустила з пальців мотузку, за яку тягнула санчата.

- Тітко Міаро, тітко Міаро, - стрибали дітлахи у кумедних шапках та шарфах. - Зачаклуйте нам ковзанку, будь ласка.

Відьма посміхнулася. Ковзани були лише у трьох з купи бешкетників, але це не завадить їм весело провести час. Лід на озері зараз був тонкий і довіряти йому важко. Але все змінилося, коли Міара підійшла до водойми та направила відкриті долоні у бік криги. Почувся тріск, здійнявся вітер. Лід на озері став міцним, гладким та синім.

- Тепер можна, - вимовила Міара. Наступної миті їй ледве не заклало вуха від щасливого вереску. Кілька хвилин відьма спостерігала за тим, як діти кинулися на лід. Вони ганяли один за одним, зіштовхувалися, підслизалися і падали, але весело реготали та знову підіймалися. А потім відьма розвернулася, підійшла до своїх санчат і рушила до будинків.

- Як же ж ти так, Грипинко, - хитав головою старий чоловік. По його обличчю ніби плугом ходили, такі глибокі зморшки утворилися на жовтуватій шкірі. Але зелені очі сяяли чистою любовʼю, коли він дивився на свою дружину.

Четверо їх онуків сиділи на лавці біля вікна невеликої хатинки і витягували шиї, намагаючись роздивитися, що робить відьма.

Міара ж розвʼязала тканину, якою перев’язали пошкоджену руку літньої жінки та провела долонею у кількох сантиметрах від шкіри. Грипина, біля очей якої за багато років посмішок зʼявилися промінчики зморшок, лиш хитнула головою.

- Та ну тебе, Антипе, що ж ти розвів тут трагедію? Я ж просто послизнулася, коли з лазні йшла.

- Грипинко, - журився дідусь. - У нашому віці просто з ліжка встати вже велике діло, а ти там щось важке таскала. Скажіть їй, пані відьмо, що берегти себе треба!

- Треба, - з посмішкою погоджувалася Міара, виплітаючи заклинання. А Грипина іронічно спитала:

- То мені буде казати дівчина, яка живе самотньо у лісі і ховається від найманців?

Міара нічого не відповіла. Вона вправно зрощувала кістки та накладала магічні лубки на руку старенької від запʼястя до ліктя.

Відьма раптом відчужено подумала, що хотіла б, щоб на неї дивилися так само після довгих років життя разом. Щоб кликали ласкаво та переживали за її здоров’я. І чомусь вона уявила, як буде виглядати Корд через кілька десятків років. Але Міара відігнала від себе ці думки і зосередилася на лікуванні.

Коли вона закінчила, бабуся підвелася і сама пішла проводити гостю. Антип плентався за нею і лагідно сварив, щоб та йшла вже відпочивати. У домі затишно пахло випічкою та вареною картоплею. З сіней разом з Міарою вийшло тепле повітря, звернулося білою парою на морозі. Грипина глянула на відьму з сумом:

- Кажуть, якісь найманці оселилися в сусідньому селі та в ліс ходять щодня. Чи не по твою душу? - занепокоєно вдивилася вона в обличчя Міари.

- Немає у відьом душі, - відгукнулася відьма весело. - Значить, не по мою.

Вона пішла до хвіртки, за якою чекали санчата. А Грипина, притулившись до чоловіка, який ніжно обійняв її за плечі, промовила наостанок:

- Бережи себе, Міаро. Демони на відьом полювання влаштували.

Відьма лише кивнула, а про себе подумала, що полювання вже триває довго. Воно почалося через рік після її втечі і триває досі. Та, здається, буде тривати дуже довго.

Міара купила в селі продукти та вже йшла додому. Стежинок у лісі було небагато, а до її дому дороги ретельно замітав ліс. Ховав відьму, як свою перлинку.

За Міарою тягнувся ланцюжок слідів та дві колії від санчат. Вона наспівувала стару мелодію, яку любила ще в дитинстві, коли раптом побачила перед собою трьох чоловіків, які вистрибнули з вихору телепортації. Найманці зупинилися на відстані п'ятнадцяти метрів від відьми й одразу її помітили.

- Стій на місці! - закричали чоловіки і кинулися до Міари. Вона лиш зітхнула, з жалем подивилася на санчата, які доведеться покинути, і відпустила мотузку.

Навколо вмить здійнялася сніжна буря. Вітер завив, закружляв сніг. Простір перетворився на суцільне біло марево, в якому розчинилися контури дерев та людей, звуки зливалися в гул, а шкіру різали гострі, як леза, сніжинки.

Найманці втратили орієнтацію на мить, але оговталися і почали швидко виплітати вогняні заклинання. Вони намагалися вгамувати завірюху, підкорити її чи розтопити сніг.

Відьма тільки відчужено подумала, що ці троє не варті і мізинця Корда. А потім сама на себе розлютилася через те, що знову подумала про мисливця. Вже хотіла накласти додаткову ілюзію і скоріше втекти, але нічого не встигла вдіяти. Нізвідки у білу бурю увірвалися тіні. Вони кинулися на найманців, поглинули їх та телепортували кудись. Чоловіки щезли, не заливши навіть сліду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍