Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова "

Глава 5.

- Ксюша, вставай, - пролунав незмінний голос матері.  Так, так починалося щоранку.  Така собі неприємна традиція.  - Тобі час до школи, Саша тебе відвезе.

Прокинулася я, власне, через останню фразу.  Сон як рукою зняло.  Величезною такою пазуристою лапою!

З якого переляку Миров повезе мене до школи?

Не ставлячи зайвих питань, я одяглася і, зчепивши волосся у високий хвіст, спустилася на перший поверх.

Мама готувала омлет, а Сергій із Сашком пили каву.  Побачивши мене, хлопець спочатку не зміг відвести погляд, але за секунду знову взяв себе до рук.

Очевидно, нещодавня наша зустріч сильно вплинула на психіку "юнака".  Ось як його пройняло!

Проігнорувавши стурбований крик матері: «А поснідати?», я вирушила до дверей і вийшла надвір.

Незабаром приспів і Алекс, дістаючи дорогою ключі від машини.

- Сумку можеш покласти на заднє сидіння, - пробурчав він, відчиняючи переді мною двері.

Ох, який тут сервіс, виявляється.  А напої подавати цікаво будуть?

- Дякую, старий, - у тон «браткові» відповіла я.

- То це ти вчора була на вечірці?  – похмуро запитав братик, натискаючи на педаль.

Я кивнула.

- І що ти там взагалі забула?  - Голос Мирова звучав холодно.

Та й сам хлопець виглядав таким же відмороженим, як горобець у п'ятдесятиградусовий мороз.  Щось я знову відволіклася...

– Брат подруги дістав нам запрошення і запропонував прийти, – пояснила я.

Причин виправдовуватися в мене точно не було.  Все законно, все легально.  А напис "До дев'ятнадцяти вхід заборонено" я не бачила, так.  Зрештою, можливо, цей час вказано було...

Алекс знову заткнувся, мовчки дивлячись на дорогу.  Правильно, товаришу, помовчи в ганчірочку, покрути кермо.

Незабаром ми під'їхали до навчального закладу, і я з великим полегшенням вибралася з автомобіля.

- Ксю, ти що, їхала з Сашею?  - з недовірою запитала подруга, підбігаючи до мене в коридорі.

- Так, - я не хотіла продовжувати цю тему, але подруга явно думала інакше.

- А що він тобі сказав?  – не відставала Громова.

Не витримавши, я розповіла подрузі про розмову з нахабним хамом на прізвище Миров (я зараз зовсім не про Сергія).

- І що ти будеш робити?  – стурбовано поцікавилася Марія.

- Підстерігти його в темному провулку і перегризу горло, - висунула я блискучу ідею.

Подруга зміряла мене зляканим поглядом.  Невже повірила?

- Ні, Машо, ну, серйозно, навіщо мені з ним щось робити?  Мене і так все влаштовує, - озвалась я.

- Не впевнена... - пробурмотіла Громова, прямуючи до класу географії.

А я хоч впевнена?

***

Відчиняючи двері, я молилася, щоб мама була вдома сама.

Мої очікування майже виправдалися: Сергій був на роботі, але Саша вже повернувся з інституту.

- Мамо, я сьогодні поїду до Маші з ночівлею, - недбало кинула я матері, сподіваючись, що вона не буде сильно обурюватися.

Але мої надії полетіли прямісінько коту під хвіст.

- Стояти, - почувся грізний голос матері.

Я злякано обернулася.  Рідко, дуже рідко вона говорила зі мною таким крижаним тоном.

- Ксюша, ти, здається, забула про своє покарання.  Так ось, нагадую: сьогодні ви з Сашею поїдете в магазин за продуктами, а заразом купіть батькові подарунок на день народження, - сповістила мене мати.

- Ти про Сергія чи що?  - не зрозуміла я.

Мати зміряла мене докірливим поглядом, показуючи, що моя здогад абсолютно вірна.

- Ну і де цей прихлопнутий культурою?  - Зітхнувши запитала я.

Кашель за спиною показав, що згаданий суб'єкт вже готовий і чув останню частину розмови.

Ще раз зітхнувши і поскаржившись самій собі на сумну долю (більше в окрузі адекватних співрозмовників не спостерігалося, а з розумною людиною поговорити завжди приємно), я кинула підручники в крісло і, взявши з рук матері гроші та список продуктів, попрямувала до машини слідом за «старшим братиком».

Півдороги ми проїхали у труновій мовчанці.  Але коли до торговельного центру залишалося близько кілометра, Миров зненацька загальмував.

Поштовх змусив мене вдаритися головою об дошку для приладів.  Боляче, матір вашу.

- Миров!  Ти не вмієш водити машину, оселе!  – прокричала я, потираючи рукою забите місце.

- Я ж не винен, що спалахнув червоний, дурепа, - у тон мені відповів цей дегенерат.

- Хто тобі тільки права видавав, мудаку!  - Не здавалася я.

Розлючений хлопець обернувся до мене обличчям.  Очевидно, навіть цього спокійного упиря можна довести.

- Звалюй з машини, - холодно промовив він, відчиняючи двері і буквально виставляючи мене на вулицю.

- Та, будь ласка, - я, не змусивши довго чекати, вилізла з автомобіля і вирушила до входу в магазин.

У супермаркеті Миров так і не з'явився, тому важкі сумки мені довелося тягнути самої.  Ах, так, ще й подарунок для Сергія.  Чорт, краще б я про нього згадала перед тим, як купила п'ять пакетів їжі.  Але, робити нічого, тому я купила маминому нареченому годинник, який був недорогим, але виглядав досить непогано.  Принаймні так говорив консультант, з жалем дивлячись на розставлені навколо мене пакети з супермаркету.  Кого він більше шкодував: мене, змушену тягнути весь цей жах, або морозиво, що призовно виглядає з верхнього пакета і волає до морозилки, я так і не зрозуміла.

Але зате я вкотре дякувала світові за те, що я перевертень, а не просто людина, інакше я б ці сумки і з місця не змогла б зрушити.  Ну, тільки якщо кожну окремо...

Тому коли я їхала в автобусі, то знічев'я проклинала Мирового на чому світ стоїть.  Впав на мою голову такий неприємний вампір!  Щоб у нього кров скисла, ліжко осинова вночі зламалося!  Щоб йому сонечко вічно нахабну морду світило!

Вийшовши з цього не найзручнішого виду громадського транспорту, я поспішила додому.

Коли Сергій відчинив двері, у нього буквально очі на лоба полізли:

- Ксюша, ти що, все це сама сюди тягла?

Поки я обмірковувала відповідь, у мого папочки задзвонив телефон.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍