Читати книгу - "Женоненависник"

160
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 42
Перейти на сторінку:
їдучи до тебе, навіть не подумала, що мені буде зовсім тяжко, що я тепер буду зовсім сиротою... Так, татусю, я тепер, мов та сирітка: і без батька, і без матері. До того ж я ще й ревную тепер маму до тебе. Хтось колись бачив такі ревнощі? Але що вдієш, якщо це правда? Час від часу я кладу книжку на коліна й заплющую очі. Теплий легіт безупинно колише оливкове листя, через нього просіюється на мене сонячне проміння, а я уявляю вас... Ніби на власні очі бачу, як ви з мамою сидите одне навпроти одного, як ви під ручку йдете стежкою десь у полі. В цю мить ви, напевно, навіть не згадуєте, що десь на світі у вас є донька... Мимоволі в душі у мене закипає обурення, на очі навертаються сльози... Ах, тату, як же ти жорстоко зі мною вчинив!.. А тим часом я... Гаразд, розповім уже й про це... Я досі так і не вийшла заміж, не звила собі гніздечка лише з остраху, щоб це не завадило мені шанувати свого тата... А ти знаєш, які люди мене сватали...

Твій близький друг — чи не однокашник — імпозантний паша... Багатий, мов Гарун, величний, мов Геркулес чи халіф Алі, торговець фундуком із Трабзона... Єгиптянин-мудерріс[18]з Аль-Асгар,[19] освічений, мов Авіценна, та вродливий, мов Йосип Прекрасний... Депутат з осяйним, мов місяць, обличчям та блакитними очима, які він примружує, аж здається, ніби його сліпить сяйво власних щік... Шикарні молодики з зовнішністю манекенників... Коротко кажучи, сваталося чимало достойних людей. І попри ваші наполягання, я всім їм відмовила, татусю-пашусю... І всі ці жертви були заради тебе, а інакше у мене вже було б своє гніздечко. Я дівчина тиха й скромна, тож не наважилася б піти за достойника, але могла б скласти пару якомусь скромному, працьовитому й чесному чоловікові.

Ти невдовзі відправиш маму, правда ж, татусю-пашусю?.. Чесне слово, я б не стала вас розлучати на зиму. Якби ж не хвороби, якби ж не це слабке здоров’я... А раптом я занедужаю? А раптом не просто занедужаю, але й... не наважуюсь навіть сказати... Між чужими людьми, далеко від своїх рідних... Гаразд, татусю-пашусю... Не буду тебе даремно засмучувати... Я живу собі тихо й відлюдно в дядьковому маєтку... Рекомендовані Гайдар-беєм сонячні ванни йдуть мені на користь... Спати лягаю рано... Твоя Сара живе життям простої сільської дівчини й постійно думає про тебе.

Сара

VIII

Сара — Нермін

Люба Нермін,

Ми вже й тут сплутали день із ніччю... Знаєш, є дуже відоме повір’я, мовляв, не годиться світанок зустрічати в ліжку. Кажуть, той, хто зустрічає світанок у ліжку, цілий день ходитиме, як зварений, голова болітиме... Так от, недаремно казали старі люди, і ми намагаємося в міру своїх сил по-їхньому й робити. Переважно не розходимось спати, поки не побачимо світанку. Але щось у мене прокидається недовіра до слів наших благословенних предків. Я хоч і не стуляю очей, поки сонце не зійде, але здебільшого вставати мені від того не легше. От і сьогодні я прокинулась ледь жива. І ще години зо дві мені поболювала голова... Вночі гуляли до нестями в маєтку Ремзі-бея... Зараз уже полудень, але дехто ще спить... А ті, хто попрокидався, соваються туди-сюди з набряклими очима, бліді, змучені й мовчазні...

Я порівнювала нашу компанію з театральною трупою. На вчорашньому бенкеті компанія проявила себе з іншого боку — постала у вигляді цирку. Цим ми завдячуємо нашим новим друзям-спортсменам. В одному з попередніх листів я розповідала тобі, що за півтори години їзди від міста на березі моря стали табором спортсмени. І навіть розлого писала про те, як один із цих халамидників вдав із себе потопельника і цим розбурхав весь пароплав.

Ці спортсмени — чоловік п’ятнадцять молодиків. Вже кілька років поспіль вони припливають сюди на невеличкій яхті й стають табором на два-три місяці.

Серед них є знайомі родини Ремзі-бея. Вчора ми запросили спортсменів на вечірку в саду — так, задля різноманітності. Ми одразу ж із ними потоваришували. На природі якось швидше відкидаєш всі оті церемонії. А вони, як виявилось, дуже веселі й порядні хлопці...

Приїхали вони, вже як стемніло. Це було видовище — годі й розповісти. Поначіпляли на велосипеди паперових ліхтариків — червоних, зелених... Уяви собі: в темряві по дорозі, що спускається з сусіднього пагорба, поміж оливок пливуть мерехтливі вогники. Це треба бачити...

А ми, вбрані в усе барвисте, самі, мов ті ліхтарики, вийшли натовпом їх зустрічати.

Бравурні пісні, які вони хором співали на всі свої могутні груди, долинали до нас із відстані десяти-п’ятнадцяти хвилин їзди. І ось за одним із поворотів ми зустрілися. Спів миттєво стих. Вони мовчки позіскакували з велосипедів та збилися до гурту, немов готуючись дати відсіч небезпеці.

Очевидно, в своєму таборі за атлетичними вправами, плаванням та боротьбою хлопці трохи здичавіли. Від жінок вони просто сахалися.

Правду кажучи, було від чого й відсахнутися. Строката юрма дівчат і жінок — нас було десь із двадцятеро, не рахуючи ще й чоловіків... Обидві процесії вишикувалися одна навпроти одної. З їхнього боку наперед вийшов якийсь довготелесий парубок, з нашого боку — молодший брат Ремзі-бея Латіф-бей. Власне, саме він з ними й приятелює... Латіф-бей, на відміну від старшого брата, не їздив по Європах... Єдина його пристрасть — полювання. Для кожної пори року, ба чи не для кожного місяця, в нього є своя дичина.

Ремзі-бей позавчора розповідав про його дивацтва. Уяви собі це нещастя: полюючи взимку на дику качку, може тижнями сидіти в очереті на березі річки, в якомусь схроні, що нагадує ведмежачий барліг... Що тобі сказати... Кожен божеволіє по-своєму... Аж ось, коли довготелесий очільник спортсменів та Латіф-бей саме знайомили між собою обидві сторони, раптом почулося ревіння мотора...

З-за юрби спортсменів вилетів мотоцикл і, здійнявши куряву, пролетів повз нас. Наші поперелякувались, дехто навіть сховався в кущах при дорозі... Водій мотоцикла, судячи з зовнішнього вигляду, був одним зі спортсменів. Але з якого дива він промчав, аж мало нас не подавив?

Я подивилася на спортсменів. Вони теж, як і ми, не второпали, що сталося, і тихенько про щось перемовлялись.

Довготелесий очільник голосно сказав Латіф-бею:

— Це Гомункулус... Черговий його вибрик... Вибачте.

— Куди це він, цікаво?

Той тільки посміхнувся та знизав плечима.

Процесія мовчки попрямувала до саду Ремзі-бея... І вони, і

1 ... 8 9 10 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Женоненависник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Женоненависник"