Читати книгу - "Дворянка, Дмитро Українець "

Розділ ІІІ - В сад де цвітуть гліцинії

(Перепрошую за опечатку в кінці другого розділу, це мав бути другий, а третій сьогодні🤣)

В кімнаті матері був уже розкладений невеличкий стіл з сніданком із того, що було в домі. Туліо досить смачно готував. Я була в захопленні від таких страв. Їх смак просто чудовий. Яєчня середньо просмажена і жовток не розтікається. Приправи було не багато, але тут чітко було чути сир. Він так приємно тягнувся і танув в роті, що аж хотілося ще добавки. Туліо повернувся з двору, принісши з собою сухі галузки, щоб розпалити вогонь у печі і покласти воду кипіти, адже полюбляв ранковий запах іспанської кави. Його насторожений погляд завжди лягав на мене, проте я любила ці очі. Вони так невпинно дивилися на мене, що мій дух перехоплювало і я втрачала дар мови.

Після такого ситного сніданку, Туліо почав збиратися на роботу. Він завжди спішив, тому я повинна була допомогти йому нічого не забути. Він часто усе забував. Наприклад вчора він залишив на столі сумку з інструментами, а сьогодні ледь не забув свій обід. Коли я була впевнена, що він взяв усе, що потрібно, то спокійно приступила до робити по дому. Його мати е могла нічого робити сама, тому я готова була допомагати їй в усьому. Я подавала їй те, що вона просила, прибирала і мила посуд, протирала підвіконники. 

Так продовжувалося день а днем. Кожного ранку я прокидалася і мене зустрічали сонячні промені і смачні сніданки. Я навіть не могла повірити, що таке життя мені світить. Воно було кращим за те, що було у маєтку. Я проводжала Туліо на роботу, робила дещо, що було необхідним і коли мала вільний час, сідала молитися перед іконою Мадонни. Туліо навчив мене різним молитвам, але я молилася завжди одну, що давала мені сил на цілий день. 

Але одного дня мені потрібно було вийти в місто, щоб купити продукти, адже Туліо затримувався на роботі. Мені було лячно виходити, адже контролери були завжди десь поряд. Проте мама Туліо допомогла мені вирішити цю проблему. Вона подарувала мені хустку і нову сукню, а також навчила наводити тіні на обличчя, щоб я хоча б трішки відрізнялася від дворянки. Таким чином я вийшла в місто і побігла на ринок, щоб купити овочів, фруктів, та свіжого молока. Комісари бродили по площі міста, тим часом як я проходила повз них. Я не почувала себе в паніці, але було трішки моторошно від того, що мене можуть схопити. Я спокійно пройшла на ринок і почала закуплятися. Я ходила від прилавка, до прилавка, адже шукала досить гарні і свіжі продукти. Таким чином я вклалася в чотири песети, а сам мій мішечок вміщав сорок чотири песети. У ньому ще залишалося достатньо на прожиття.  

Біля старої частини ринку був великий натовп людей, та такий великий, що пройти було неможливо. Я уже хотіла розвернутися і піти, як раптом мій погляд побачив обличчя, яке б я не могла не впізнати. Ці руді вуса і цей золотистий монокль на правому оці, а погляд такий суворий, що до мурашок пробирало. Це був дворецький, а поряд з ним декілька контролерів. Я добре знала кого вони шукають, а тому у мене не було вибору як просто змішатися з натовпом людей. Він мене побачив і навіть ці кляті тіні не врятували мене. Позаду себе я лише почула його крик і почала втікати.

- Он вона, жінка у червоному платку! – кричав він – Схопити її!

Я почала бігти крізь натовп людей, штовхаючи і спотикаючись за їх ноги. Контролери і дворецький гналися за мною, але ці люди їх заповільнювали. Таким чином я змогла відірватися від них, але на цьому мої перешкоди не закінчилися. Я потрапила у місце, звідки виходу не було і втікати було нікуди. Я чула, як вони пробивалися повз натовп і вже зовсім скоро доберуться до мене. Тут раптом одна жінка з малим хлопчиною вийшли крізь розвішане полотно, що закривало прохід. Я легко при-відкрила його і побачила вулицю, де їхав віз з кіньми, а на ньому сіно. Я швидко пробігла крізь розвішані килими і заскочила на віз, та прикрилася сіном, щоб мене не помітили. Таким чином я втекла від дворецького, але гадала, що це не надовго. 

Я повернулася у будинок, та Туліо ще не було. Я швидко переодягнулася, та повна емоцій і трясучи руками прийнялася нарізати овочі, щоб приготувати обід. Мама Туліо, Елізабет спала у кімнаті, маленька кішка, яку Туліо кликав Мона сиділа на підвіконні і умивалася. За вікном було чути як співають пташки і лають собаки на сусідніх дворах. Запах у будинку був просто неймовірним. Просмажені на вогні овочі несли у собі дивну нотку прекрасного, а не печального. Я не вміла добре готувати, але бачила часто як це робила моя бабуся. Я їй вдячна за все, чим можу користатися зараз. Ось і Туліо повернувся. Він підійшов до мене, обійняв і запитав як я, та як його мама. 

- Все чудово, ось, на ринок ходила – я не хотіла розповідати йому про те, що сталося, адже так я викрию себе – А ти як?

- Все чудово. Сптнів я сьогодні на роботі. Нам привезли з порту чотири ящики риби, ми повинні були це все запакувати у льодяні камери, що на фабриці – він говорив і говорив, а мені так було приємно завжди слухати його розповіді про роботу. Я чарувалася його голосом, губами, очима, всім, що було у нього – Так що якось так Анджела.

- Ясно, я зараз приготую обід, а ти поки переодягнися, а то рибою чути аж сюди.

- Гаразд, а що то сьогодні контролери розполошилися? Кажуть, що розшукується якась втікачка із маєтку Паулі ді Рікардо і здається це його донька.

- Так…я чула про це…жах якийсь, чи не так? – сарказмом відповіла я.

- Егеж, і чого ж тій дівці вдома не сиділося? – ці слова проникли у глибину мого серця – Живе у комфорті, їсти є що, прислуга все принесе, прибере, а вона щей утікає – тарілка просто випала мені з рук. Туліо заметушився і почав переживати, чи не поранилась я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍