Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

 – Я твоя прапрабабуся, – говорить жінка, що сидить навпроти мене.

Колись я чула в якомусь телешоу, що підлітки важче переживають розлучення батьків, ніж діти до десяти років. У них навіть може статися нервовий розлад або порушення сприйняття реальності. Щось із цього точно є й моїм діагнозом.

− Мене звати Марея, – продовжує циганка. – Не дивуйся так, – її усмішка допомогає мені трохи розслабитися. – Ти все правильно зрозуміла, я – та сама жінка, яка колись змушена була залишити твого прадідуся. Ми охороняли чистоту своєї крові, але за багато століть траплялося різне. На той час головне для мене було народити здорову дитину. А в таборі більшість чоловіків злягла від невідомої хвороби. Я знала, що мені потрібно поспішати, бо мій земний вік мав бути недовгим. І я померла, як те й пророкували мені карти, через вісім місяців після народження твого прадідуся.

Вона померла. У першій половині двадцятого століття. І чому тоді ми сидимо разом, в одному шатрі, приблизно через століття по її смерті?

− А я – сестра Мареї, Ларжена, − говорить циганка з надзвичайно довгим волоссям. – Я вбила себе сама під час Другої світової, коли наш табір оточили німці. Можна було обійтися й без цього, бо зрештою всіх нас знищили на місці. Але я дуже боялася потрапити в полон, тому вирішила сама обрати собі смерть. Народжена вільною, я вільною й померла. 

Я помічаю, що зуби в неї якісь нерівні, та й емаль на них жовтувата. А може, вона такою здається від освітлення гасових ламп? Зате хоч жахливі золоті коронки не виблискують. Згадавши про них, я переводжу погляд на хлопця, що досі сидить мовчки. Увесь цей час в мене було відчуття, що він не зводить з мене погляду.

− Я Айгор, − нарешті чую його ім’я. – Теж згорів живим.

− То весь цей табір, який я бачила… − мій погляд повертається до Ларжени, − тут усі мертві? 

− Так, моя люба, − м’яким голосом відповідає довгокоса циганка. – Це Табір мерців. У цьому тут усі однакові.

Моєю спиною пробігають здоровенні мурашки, які, діставшись голови, підіймають волосся дибки. Раніше я думала, що «волосся дибки» − то просто такий метафоричний вислів, але зараз я сама це відчуваю. Де, в біса, моя Мертва дівчинка? Та, яка на вигляд дійсно мертва.

− Усі з нашого роду, кому передалася циганська сила, по смерті опиняються тут, − говорить Марея. – Хто може і хоче переродитися, іде на переродження, як, наприклад, твоя душа. Але охочих народжуватися наново, втрачати весь досвід попереднього життя серед циган небагато.

Обличчя Мареї видається щасливим, на ньому сяє якась блаженна усмішка. 

Я дивлюся на Лізу. Вона точнісінько така сама, як і наші родички-циганки: красива, щаслива й абсолютно спокійна. На думку спадає фраза на кшталт тих, що популярні у соцмережах: «Зберігай спокій та залишайся мертвим».

− Але ти сьогодні тут лише гостя, − вочевидь, помітивши моє занепокоєння, говорить Ларжена. 

− А Ліза? – моє відчуття тривоги не слабшає від її слів. Просто так ніхто не опиняється серед мерців. Може, щось дійсно трапляється просто так, як у тому старому мультику про їжачка, але точно не такі от події.

Ліза бере мене за руку. Я не відчуваю її тепла. Лише щось подібне до легкого вітерцю. Або дотику Мертвої дівчинки.

− Лізо? – я відчуваю, як сльози підступають до моїх очей. 

Говорити стає занадто важко. В голові паморочиться, все пливе перед очима і я сама наче пливу. Світло робиться розмитим і якимось дуже віддаленим. Я бачу його, наче сонце крізь хвилі. Ні, навіть не сонце. Не настільки яскраво. Мабуть, таким був би місяць для дайвера, що вже вирішив підійматися з глибин. От тільки я не розумію, підіймаюся чи тону. Де я? Яка я? Жива чи мертва?