Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

глядачів театру Марцелла, втомлені багатогодинною програмою першої частини, тепер вимагали, бушуючи й ревучи, почати бурлеск. Керівники театру, либонь, не наважувалися починати, бо ждали цезаря чи його дружину, в ложі яких усі попередні приготування були зроблені. Але публіка вже ждала п’ять годин, вона звикла в театрі вимагати своїх прав і супроти двору, вона погрожувала, кричала, і почати мусили.

Завіса опустилася. Комедія Деметрія Лібана називалася «Пожежа», казали, що автор — сенатор Марулл. Її герой, якого грав Лібан, був Ісидор, невільник із єгипетського міста Птолемеї, розвитком вищий за свого господаря й усе своє оточення. Він грав майже без ніяких допоміжних засобів, не мав на собі маски, ніякого коштовного убрання, високих черевиків. Він був просто невільник Ісидор із провінції Єгипет, сонний, сумний, хитрий чолов’яга, з яким нічого не станеться, який у кожному становищі викрутиться. Він допомагає своєму неповороткому нещасливому господареві в його численних скрутах, він здобуває для нього гроші і добре становище, спить із жінкою свого пана. Одного разу, коли пан дає йому ляпаса, він заявляє йому, сумно й рішуче, що тепер він має його, на жаль, покинути, і він не повернеться доти, доки його пан не розвісить у всіх публічних місцях просьбу до нього про вибачення. Пан заковує невільника Ісидора в кайдани, сповіщає поліцію, але, проте, Ісидорові вдається, певна річ, утекти, і під оглушливі вияви радості публіки знову й знову водить він поліцію за ніс. На жаль, у найнапруженішому місці, коли здавалося неминучим, що Ісидора нарешті схоплять, вистава урвалася, бо тут з’явилася в театрі дружина цезаря. Вся публіка підвелася, вітала одинадцятьма тисячами голосів гожу, біляву даму, що дякувала, простягнувши випрямлену руку долонею до публіки. Зрештою, поява її була подвійною сенсацією, бо серед інших її супроводила настоятелька весталок, а досі не було звичаю, щоб аристократичні черниці дивилися популярні в народі бурлески в театрі Марцелла.

П’єсу мали почати знову. Йосиф був радий цьому, нечувана, смілива реальність вистави була для нього приголомшуюче нова, і вдруге він розумів набагато краще. Він не відривав очей від актора Лібана, від його зухвалого та сумного рота, від його красномовних рук, від усього його тіла, що все було рухливе й промовисте. І от дійшло до куплета, уславленого куплета з оперети «Пожежа», який Йосиф за короткий час перебування в Римі чув сотню разів — його співали, викрикували, мурчали, висвистували. Актор став біля рампи, оточений одинадцятьма клоунами, різко задзвеніли ударні інструменти, загули сурми, запищали флейти, і він заспівав свій куплет: «Хто тут пан? Хто платить за оливу? Хто платить за дівчат? І хто, хто платить за сирійські парфуми?» Публіка схоплювалася, вона підспівувала, сама янтарно-жовта цезарева дружина в цезарській ложі ворушила губами, а важна настоятелька весталок щиро сміялася. Але тепер нарешті невільник Ісидор був оточений, не було більше ніякої змоги втекти, щільно обступили його поліцаї, він запевняв, що він не невільник Ісидор, але як довести це поліцаям? Танцем. Так. І от починається танець. Ісидор носив ще кайдани на ногах. Треба було танцювати і при тому не виявити кайдани, це було страшенно важко, це було смішно та зворушливо водночас — бачити чоловіка, що танцює за свою свободу й життя. Йосиф був у захваті, публіка була у захваті. Як його ноги-кайдани, так кожен рух актора Лібана тягнув за собою голови глядачів. Йосиф почував себе цілковитим аристократом, йому й на думку не спадало відмовитися від найпринизливіших для них послуг невільників. І більшості з людей, що були тут у театрі, не спадало це на думку, вони, наприклад, не раз багатьма десятками тисяч страчених невільників дуже виразно довели, що вони не хочуть знищити різницю між панами й невільниками. Але тепер, коли вони бачили, як танцює чоловік із його кайданами, що видає себе за пана, всі вони були за нього і проти його пана, і всі радувалися, римляни й їхня імператриця, що зухвалий чоловічина знову вирвався від поліцаїв і знову почав наспівувати тихо й лукаво: «Хто тут пан? Хто платить за оливу?»

І от вистава стала зовсім зухвалою. Ісидорів пан справді оповістив, що він просить у Ісидора вибачення, він мусив вдатися до свого невільника. Але він тим часом наробив дурниць, дійшов через наймачів своїх квартир до краху, бо вони не платили. Проте виселити їх він через певні причини не міг, його дорогі будинки знецінилися. Тут ніхто не міг допомогти, крім хитрого Ісидора, і той допоміг. Він допоміг так, як допомогли собі, на думку народу, цезар і деякі великі пани в подібному випадку: він запалив квартал зі знеціненими будинками. Це було сміливо й грандіозно, як Деметрій Ліван це зображував, кожен жест був натяком на спекулянтів землею, на тих великих панів, що наживалися на відбудові міста. Ніхто не був помилуваний — ні архітектори Целер і Север, ні славетний старий політик і літератор Сенека, що теоретично вихваляв бідність, а практично жив у розкоші, ні фінансист Клавдій Реґін, що носив на третьому пальці величезну перлину, але, на жаль, не мав грошей, щоб купити собі підхожі ремінці до черевиків, ні сам цезар. Кожне слово влучало, театр радувався, не переводячи духу від сміху, і коли на закінчення актор Лібан запропонував публіці зруйнувати палаючий будинок на сцені, почався заколот, якого Йосиф ніколи не бачив. Приваблива внутрішність палаючого дому з допомогою мистецької машинерії обернулася до глядачів. Тисячі рушили на сцену, накинулися на меблі, столове накриття, страви. Крик. Топтали один одного, давили один одного. І в театрі, над майданом перед ним, над велетенськими гожими колонадами, над усім далеким Марсовим полем лунав спів, крик: «Хто тут пан? Хто платить за оливу?»

Коли Йосифа, завдяки старанням Юста, запросили на вечерю до Деметрія Лібана, це його налякало. Він був сміливий із природи. Коли він представлявся первосвященикові, цареві Агріппі, римському губернаторові, він не ніяковів. Тільки перед актором почував він глибоку пошану. Його комедія кинула Йосифа в захват. Він із подивом відчував, як один-єдиний чоловік, цей юдей Деметрій Лібан, зміг примусити багато тисяч людей, високого й низького стану, римлян і іноземців, думати, як він, відчувати, як він.

Коли зайшов Йосиф, актор лежав на тапчані, в зручному, зеленому халаті. Він мляво простяг Йосифові руку, на пальцях якої було багато обручок. Йосиф збентежено й здивовано дивився, який малий фігурою був чоловік, що заповнював увесь велетенський театр Марцелла.

Це була вечеря в тісному гурті. Тут був Антон Марулл, син сенатора, потім другий, ще дуже молодий аристократ,