Читати книгу - "Брудні справи , denys storm and arcanum"

Глава 8. Язик мій – ворог мій

З самого ранку Сомельє прибіг до Валідола. Сьогодні важливий день. Фестиваль. Купа людей приїде, а це значить, що можна непогано заробити. Усе село, у прямому сенсі, стояло на вухах. Усі готувались, хтось вже збирав сцену, а хтось ставив намети і розкладав різні ласощі на продаж. Цього року обіцяли зробити великий концерт із піснями, танцями та гумористичними номерами. Голова села мав говорити якусь важливу промову, та навіть депутати з району мали приїхати, одним словом, шоу мало бути феєричним та незабутнім. 
Валентина склала усі пляшки в сумку, все мало бути як завжди. Сашко стоїть із сумкою десь в стороні, а Сомельє робить рекламу і приводить нових покупців, схема проста, але надійна. Та була ще одна проблема – Шериф. Він точно буде на фестивалі і стежитиме за порядком, тож треба працювати обережно.
На фестиваль мали приїхати кореспонденти із місцевої газети «Буревісник Таймс». Це була головна газета Буревісницького району. У неї навіть був свій сайт та сторінки у соц. мережах. Сомельє вирішив прогулятися і заодно глянути, як готуються до фестивалю. Спочатку сам концерт хотіли провести у клубі, але туди б не помістилися усі бажаючі, того і вирішили проводити все на вулиці, під відкритим небом.
– Привіт, Денис, – почулося за спиною, Сомельє обернувся і побачив Яну.
– Янка, привіт.
– Що це ти вештаєшся по селу, чому не допомагаєш?
– Робити мені більше нічого.
– Впізнаю старого Сомельє, – засміялась Яна.
– Я ще не такий і старий, – намагався пожартувати Сомельє.
– Ну добре, побачимось на фестивалі, – Яна усміхнулась і пішла, а Сомельє вирішив повернутися до лабораторії і допомогти Валентині. По дорозі він зустрів дядька Тараса, але не говорив з ним, бо той був зайнятий підготовкою до фестивалю. Усе село було наче охоплене якоюсь лихоманкою, усі кудись бігли та спішили. А Сомельє легкою ходою йшов до Валідол, а от Валентина часу не гаяла і вирішила нагнати ще трохи палива для душі.
– Валідол!
– Та заходь вже, тільки не кричи, Архиповича розбудиш.
– І чого усі кудись біжать, щось роблять?
– Бо свято велике намічається, ярмарок, концерт, дискотека. Того і готуються всі.
– А я не звик напружуватися. Безтурботне життя мені до вподоби.
– Та я вже зрозуміла. Візьми ось цю сумку, і сховай її у кущах біля клубу, там її ніхто не знайде. Тільки обережніше.
– Давай вже цю сумку, – Сомельє схопив сумку і поніс до клубу, там було багато людей, тож на Сомельє ніхто не звертав уваги, там багато хто бігав із сумками, тож Сомельє це грало на руку. Він обережно поклав її в кущі, Шерифа поряд не було, а якби і був, то навряд чи помітив би Сомельє.
День пролетів швидко, люди попорались по господарству і потроху сходились до місця гулянь. Із інших сіл людей звозили автобусами. Уже десь почала лунати музика. Організатори оголосили про початок концерту. Сомельє, Сашко, Валідол та Архипович були у повній бойовій готовності. Валентина виконувала роль розвідника, вона ходила і видивлялась Шерифа, слідкувала за кожними підозрілими людьми, адже багато людей співпрацювали з дільничним, і запросто могли здати усіх. Коршуненко та Сомельє приваблювали покупців і робили рекламу, а Сашко продавав. Справа потроху розвивалась, Сомельє все частіше приводив до Сашка покупців, а Коршуненко та і взагалі у відкриту розносив і брав гроші. Раптом музика стихла, і почав говорити ведучий:
– А зараз я хочу запросити на цю сцену голову сільської ради Яблунівки, Івана Валентиновича! – публіка почала аплодувати, на сцену вийшов голова села. 
– Вітаю вас! Шановна громадо, хочу подякувати кожному, хто допомагав нам у підготовці цього фестивалю. Радий тут бачити поважних гостей. Користуючись нагодою, хочу сказати кілька слів. Я знаю, що зараз у нашому районі почалися тяжкі часи. Ми боремось із хуліганством, незаконним гонінням самогону, підпільними перегонами і не культурною та розпусною молоддю. І ми подолаємо це все! Я вам обіцяю. Наш дільничний наведе порядок у Яблунівці і всьому районі, але хочу закликати небайдужих активістів до участі у нашій боротьбі. Нам потрібна допомога та підтримка народу! І я відчуваю, що народ нас підтримує! Я обіцяю, що кожен хуліган та п’яниця буде покараний за своє неправильне та нездорове життя. Ми перевиховаємо усю молодь, примусимо виконувати громадські роботи усіх хуліганів. Подолаємо гоніння самогону! Наша мета – це розвиток села і району. Разом до спільної мети! – публіка почала свистіти та аплодувати, усі були вражені душевною промовою Івана Валентиновича.
– Розповідає нам про розпусну молодь, а у самого дочка таке виробляє, що жах, – сказав Сомельє Сашкові.
– Так, згоден з тобою, – Сашко вже майже все розпродав, а от Шерифа ніхто і не бачив. Валідола це дуже насторожило, адже не міг він пропустити такої події. Та і ситуація на фестивалі потроху виходила із-під контролю. Люди із Яблуківки захотіли помститися за крадіжку в магазині і розпочали бійку із людьми з Грибківки. Тим самим фестиваль переріс у масове побоїще. Та, на щастя, бійку вдалось угамувати, і розвести усіх. Сомельє також брав участь у бійці, але потім кудись зник. Уже під ранок фестиваль скінчився, і люди почали розходитись по домах. Голова села також спішив додому, але там його чекав неприємний сюрприз. Вікно у хаті було вибито, а на заборі красувався напис: «Підпілля житиме вічно, ви нас не зупините». Голова села почав кричати і лаятись на все село, на його крики позбігалося багато людей, всі почали реготати і щось між собою говорити. Також прибігли і репортери з районної газети. Почали знімати все на відео, фотографувати та щось записувати у блокноти.
– Ось що насправді відбувається у нашому районі і у селі Яблунівка. Тільки голова села сказав промову, так одразу ж почалися проблеми. Спочатку бійка на фестивалі, тепер цей акт вандалізму та хуліганства. І усім нам відомо, що попри сухий закон, який запровадила районна влада, все одно знаходяться слабоумні сміливці, які продовжують виробляти і продавати оковиту. То виходить, що підпілля ось так вирішило відповісти Іванові Валентиновичу на його промову. Тепер постає питання. Що робити далі? Закрити очі на все це і жити далі, чи, можливо, треба домовлятися із шайкою маргіналів, п’яниць та хуліганів? – говорила молода кореспондентка, яку знімав оператор на невеличку стареньку камеру.
– Що? Геть! Геть звідси всі! Йдіть до чортів собачих! Забирайтесь геть! – почав кричати голова села. Люди ще трохи посміялись, та розійшлись. Валентина також була там, і вже здогадувалась, хто міг таке зробити. Валідол зайшла в свою лабораторію і побачила Архиповича та Сомельє, які вже щось святкували.
– Так, я не зрозуміла! А що тут робиться? – невдоволено сказала Валентина.
– Бачила, який ми концерт для голови сільради влаштували? – засміявся Сомельє.
– А тепер ховаєтесь тут?
– Ну звичайно, нам сьогодні взагалі краще не вилазити, Шериф, мабуть, вже підозрює нас.
– Це ваші проблеми, треба спочатку думати, а потім діяти, а не навпаки, – Валентина вигнала їх на роботу, а сама знову щось почала роздивлятись у мікроскоп. Архипович вирішив піти до свого товариша, і там пробути увесь день, щоб не потрапити на очі Шерифу, а от Сомельє пішов до магазину. Дуже сильно він хотів послухати, що люди думають про їхню з Архиповичем творчість.
– О, Сомельє. Вже чув, що хтось паркан нашому голові обмалював? – сказав дядько Тарас, який вже був біля магазину і збирав усі новини.
– Та чув, кажуть, що Валентинович кричав, мов навіжений, – засміявся Сомельє.
– Так, у газеті про це точно напишуть. Навіть на відео знімали.
– Ото комедія вийде.
– І не кажи. Ну добре, Сомельє, я вже піду. Справи, – дядько Тарас пішов, а Сомельє вирішив ще потинятися по селу. Ходив він ще десь години дві.
– Добрий день! – почулося у нього за спиною, Сомельє обернувся і побачив молоду дівчину із гарними блакитними очима.
– І Вам доброго! – відповів Сомельє.
– Я журналістка газети «ВОЛЯ», може чули.
– Та звичайно чув, а що Вам треба?
– Можна взяти у Вас інтерв’ю?
– Що взяти?
– Поговорити з Вами можна? Я задам лише кілька питань.
– Ну добре, – Сомельє і журналістка відійшли з дороги.
– Я з приводу ранкового інциденту.
– Якого?
– Голові села обмалювали паркан і розбили вікно, скажіть, що люди кажуть з приводу цього?
– Та нічого не кажуть, обговорюють та думають, хто це міг би зробити.
– А Ви як думаєте? – журналістка дістала записник і щось почала писати.
– А Вас як взагалі звуть? – запитав Сомельє.
– Жанна, а Вас.
– Денис, так от я думаю, що це відповідь людей, які невдоволені промовою голови села.
– А чому деяким не сподобалась промова?
– Бо Валентинович багато зайвого наговорив. Він у нас теж не святий, повірте, я точно знаю. У мене є купа компромату на нього, і Лізу.
– Ліза це його донька?
– Так, вона та ще повія. Кожен тиждень хлопців міняє, а ще п’є і курить, а на публіці виставляє себе скромною і сором’язливою. Ви послухайте, які плітки про неї ходять.
– Добре, а що з самогонщиками? Така проблема дійсно є?
– Звичайно, попри заборону гонять і продають. А ще перегони влаштовують, а дільничний нічого вдіяти не може.
– Тобто ситуація вийшли із-під контролю?
– Вона і не була під контролем, – єхидно посміхнувся Сомельє.
– Дякую, я піду. Ви дали мені дуже цінну інформацію.
– Звертайтесь, – Сомельє наплів усього чого хотів і не хотів, і пішов до Валідола.
По селу поповзли чутки про журналістів, які ходять і випитують у людей про ситуацію в селі. Баба Параска вже стояла біля магазину і говорила свою промову.
– Ой люди добрі! Біда! Біда прийшла у село звідки не чекали. Шпигуни тут завелись. Вони збирають інформацію про Яблунівку і її мешканців. От тільки для чого? Цього ніхто не знає.
– Та чого ти репетуєш? Ну приїхали журналісти із місцевої газети. Що тут страшного? – сказав дядько Тарас, який теж був біля магазину і збирав усю інформацію про незнайомців.
– А може ти з ними заодно?! Того і покриваєш їх? Зрадник!
– Ти хоч думай, що кажеш. Який я тобі зрадник? Кого я зрадив? Геть вже розум втратила.
– У мене розуму більше, ніж у всього села!
– Та щось не видно.
– Тихіше! Заспокойтесь! – до людей підійшов дільничний.
– Пане дільничний, – почала Параска, але той її перебив.
– Сьогодні відбудеться концерт. Цей концерт влаштовуватиме голова села, тому він і запросив журналістів. І вже скоро день села.
– Та голова села і так непоганий концерт зранку влаштував, – почулось із натовпу.
– Я на вас подивлюсь коли ваше майно зіпсують і паркан обмалюють, – сказав Шериф і пішов, за ним пішла і Параска. Люди ще трохи поговорили і теж почали розходитись. Сомельє з Сашком вже розносив другу партію. Хоч Коршуненко вирішив сьогодні сильно не світитися, та все ж замовлення були. Сьогодні треба було бути максимально обережними, адже по селу ходили журналісти і буде дуже погано, якщо вони щось побачать.
– Ти, Сашко, дивись уважніше, чи ніхто там не стежить за нами.
– Та кому ми потрібні?
– Я цих журналістів знаю, вони і в душу тобі залізуть, – хлопці все розклали і вже повертались до лабораторії, аж раптом до них підійшов незнайомець. 
– Добрий день, скажіть, а де мешкає голова села? 
– Йдете прямо, а потім наліво, там побачите обмальований паркан, там він і живе, – сміючись, сказав Сомельє. Незнайомець кивнув головою і пішов далі. А Сомельє із Сашком пішли до Валентини.
В лабораторії кипіла робота, Валентина працювала на два фронти. І гнала продукт і проводила якісь досліди. Валідол взагалі була одержима відкриттями, дослідами та наукою. Частенько у неї щось вибухало. Одного разу на уроці хімії Валентина проводила дослід, і поки вчитель відвернувся, підсипала у пробірку якийсь порошок. Вибух був настільки сильним та гучним, що чули аж біля магазину, ох і влетіло їй тоді, спочатку від вчителя та директора, а потім вдома від батьків, бо довелося платити за ремонт кабінету хімії. З тих пір Валентина проводить небезпечні експерименти лише у себе в погребі. 
А одного разу, взимку, коли у магазинах продавали піротехніку та петарди, і по всьому селу були чутні хлопки та вибухи, Валентина теж вирішила винайти свою петарду. Петарда Валентини повинна була бути гучною, і вибух мав бути сильним і великим. Валідол винайшла таку петарду, і назвала її «Валентина 1». Настав час для іспиту петарди. Валентина вийшла на дорогу, поклала петарду, підпалила її і швидко побігла в укриття. А тим часом по дорозі йшов Іван Валентинович. Петарда вибухнула гучно та сильно, чути було на усе село, а Іван Валентинович з переляку вскочив у кучугуру і зарився там, а Валентина почала заливатися сміхом. І знову вона отримала на горіхи, спочатку від голови села, а потім і від батьків. Та це ще не всі пригоди та неприємності з піротехнікою та вибухами, які траплялись із Валентиною. Одного разу, вона разом із Сомельє вирішили торгувати піротехнікою, було це якраз під Новий рік. Батьки Валентини поїхали у гості до родичів, а Валентина на відріз відмовилась їхати, тому і зосталась сама. До неї прийшов Сомельє із феєрверками.
– Ну що, Валентино? Треба їх розкласти по ящикам, і можна продавати.
– Ох не подобається мені це все. Нам і так тоді влетіло, коли ми після уроків вирішили підпалити один феєрверк за школою.
– Та годі тобі. Нічого такого не станеться. Грошенят підзаробимо.
– У тебе тільки гроші на умі, як можна бути таким продажним?
– Я майбутній бізнесмен!
– Ага, бізнесмен. Скільки там у тебе по математиці за семестр?
– Це не має значення!
– Ага, якщо не тямиш у математиці, то і в економіці не розберешся, а бізнес – це теж наука.
Та не дивлячись на своє передчуття, Валентина погодилась на авантюру і чи немалу роль відіграла тут її бунтарська натура.
– А ти випробував ці феєрверки, раптом вони прострочені? І де ти їх взагалі взяв? Бо щось вони дуже схожі на ті, що голова села купив для концерту у клубі!
– Ти що мене в крадіжці підозрюєш? – Сомельє схопився за серце і завалився на стілець. – Та як ти взагалі таке могла про мене подумати? Я ж найчесніша і найдобріша людина у нашому селі, та навіть районі, якщо взагалі не в області!
– Ти точно їх вкрав! Ну все, тепер нам точно гайки, та, принаймні, весело буде! – Валентина відвісила Сомельє потиличника, взяла одну коробку із феєрверками і пішла у погріб, а ще одна коробка лишилась у хаті. Сомельє, тим часом, згадав, що ще не випробував феєрверки, витягнув один із коробки, запалив сірника і збирався вийти на двір, раптом зайшла Валентина і, побачивши Сомельє із феєрверком в одній руці та сірником в іншій, матюкнулась на нього, від чого той підніс сірника до феєрверку. Валентина не розгубилась і вибила феєрверк із рук Дениса, феєрверк полетів до стіни, а Валідол перекинула стіл і затягла за нього Сомельє. Вже наступної миті феєрверк вибухнув і зі стелі посипалась штукатурка.
– Ти геть здурів? Вирішив мені хату спалити? Мене ж батьки вбʼють, ти, опудало яблунівське! Я тобі зараз усі кістки перерахую! – Валентина взяла рушник і почала ним бити Дениса, той побіг на двір.
– Це ти в усьому винна! Якби ти мене не налякала, то я б вийшов надвір і все було б добре! – Денис ледь встигав ухилятись від ударів. 
– А сірник ти навіщо в хаті запалив, піротехнік ти недороблений!
– Бо надворі вітер дме і сірник не загорівся б.
– Ану стій, пришелепкуватий! Щоб тебе підняло й гепнуло! – ганялась так Валентина за Денисом ще з пів години, поки батьки її не повернулись від родичів, тоді вже і Валідол, і Сомельє втікали від її батьків, голови села, директора школи, завідувача клубу і, звісно ж, дільничного, та їх тоді схопили таки і добряче дали прочуханки. Тому вони й досі не хочуть згадувати той стартап із феєрверками.
– Валідол! – гукнув Сомельє.
– Та чого ти кричиш! Заходьте скоріше, – Валентина вийшла із лабораторії.
– Ми все рознесли, можна перепочити хоч трошки?
– А де ти так заморився? – запитала Валентина у Сомельє.
– Тяжка робота в мене.
– Така тяжка?
– Дуже тяжка, – Сомельє сів на лавку.
– Сьогодні можна і вихідний зробити, і так добре попрацювали, – сказав Сашко.
– От бачиш, Валідол! Сашко діло каже.
– Та вам обом якби нічого не робити, а гроші капали.
– Я ти як дізналась? – засміявся Сомельє.
Сомельє любив байдикувати і нічого не робити. Постійно намагався уникнути роботи, а от Сашко навпаки намагався усім чимось допомогти. Сашко взагалі був повною протилежністю Сомельє. Спокійний, врівноважений та без шкідливих звичок. А от Сомельє почав курити ще в класі сьомому, а в восьмому вже ходив на вечорниці і приходив із них хмільним. Фізичний стан у Дениса також був поганеньким. Худий та слабкий. Звичайно Сомельє намагався зайнятися спортом, але всі його спроби були марними. Єдине що він любив – це футбол. Він грав у шкільній команді, на позиції воротаря. Це йому підходило, реакція у Сомельє була непогана, та і бігати багато не треба. Він побудував непогану кар’єру, граючи за шкільну команду, він зміг сто двадцять один раз урятувати свою команду від голу, на рахунку Сомельє був вісімдесят один сухий матч. Одним словом, Денис міг побудувати неймовірну кар’єру, але пристрасть до гулянок і шкідливих звичок не дала йому цього зробити. 
Коли тренер дізнався, що Сомельє курить і періодично випиває, прибрав його на лаву для запасних, Сомельє грав лише у товариських матчах, і то не завжди. Потім Денис приєднався до банди футбольних хуліганів, там він і подружився із Коршуненком та іншими. Банда їхня називалась «Кримінальний Марсель». Хоча до чого тут місто Марсель, ніхто так і не знає. Подейкують, що вони навіть хотіли створити свою футбольну команду, Сомельє стояв би на воротах, а Коршуненко був би капітаном. Та це були лише балачки, грати у футбол там уміли одиниці, та і команду хтось має фінансувати. А хто захоче фінансувати команду, яка складається з воротаря, якого вигнали із основної команди, капітана, якого тверезим ніколи ніхто не бачив, і людей, які в футбол грали сто років тому, а деякі навіть правил не знали? Та біди Сомельє на цьому не закінчились. Коли тренер і директор дізналися, що він бере участь у бійках та зривах матчів, одразу вигнали його навіть із запасу. З тих пір Сомельє та його банда завжди намагалися зривати матчі шкільної команди. То гнилі яблука кидають у гравців, то петарду на поле викинуть, або ведуть себе непристойно і вигукують лайливі слова. Ось з тих пір Сомельє і став хуліганом і остаточно зіпсував репутацію.
У Валідола не менш драматична історія. Вона змалечку цікавилась наукою і усілякими дослідами і мріяла вона стати великою науковицею, найбільше її цікавила біологія і хімія. Тоді Валентина почала читати багато наукової літератури, часто бувала в бібліотеці і для того, щоб знаходити більше інформації вона вивчила комп'ютер і всесвітню мережу Інтернет. Тоді комп'ютером Валентина користувалась лише в школі, адже батьки її не могли таке собі дозволити. Часто вона їздила в район в комп'ютерний клуб. І той фокус із вірусом, який вона занесла на комп'ютери, щоб не писати контрольну, був лише легкою розвагою. Серйозні справи Валентина ніколи не розголошувала, адже вони були подекуди незаконними, у своїй жагі до знань вона якось зламала сайт із науковими працями вчених, до яких був платний доступ, але не з поганими намірами. Валентина просто читала матеріали і на основі їх проводила усілякі досліди у своєму погребі.
До речі, про підвал, туди Валідол стягувала увесь інвентар роками, спочатку вкрала зламаний мікроскоп зі школи, відремонтувала його, влітку працювала, щоб купити пробірки, колби, петлі та інший інвентар. Та люди не хотіли сприймати Валентину такою, якою вона є. З неї часто глузували через те, що вона мало з ким спілкується і постійно сидить у своєму погребі, іноді навіть називали книжковим черв'яком або пацюком, та вона завжди могла їм відповісти. Але з того часу вона не довіряє людям, так вийшло, що її ніхто тут не розумів, крім Оленки, Сашка і Дениса.
– Валентина! Валя! – Оленка заскочила у двір до Валентини.
– Господи! Чого ти так кричиш?
– О, Сомельє, і ти тут. Тримай, подивись, що написали про наше село через тебе.
– Думай, що кажеш! Що такого про наше село могли поганого написати, та ще і через мене? – Оленка кинула в Сомельє газету.
– Ось, читайте! – це була газета «ВОЛЯ». На перших сторінках було написано: «Село Яблунівка – кримінальна столиця Буревісницького району. У селі процвітає хуліганство та незаконне гоніння горілчаних виробів. Дільничний та голова села нічого не можуть вдіяти. Мешканці Яблунівки не задоволені владою. Сомельяненко Денис Денисович, більш відомий як Сомельє, заявив, що порядку у селі ніколи не було, а беззаконня процвітало і далі процвітатиме. Також він зазначив, що місцевий дільничний не справляється із обов’язками. Варто нагадати, що Сомельє був учасником бандитської організації «Кримінальний Марсель», яка займалась зривами спортивних заходів та хуліганством. Також варто зазначити, що після промови голови села, його паркан було спаплюжено, а вікно в хаті розбито, можливо банда «Кримінальний Марсель» знову почала свою незаконну діяльність? А, можливо, голова села спеціально покриває учасників банди для власної вигоди. Нагадаємо, що так і не відомо, хто саме був головним у банді, можливо, це і був голова села, Іван Валентинович, а те що ми бачили це лише міжусобні конфлікти в банді? Також треба взяти до уваги дільничного Пацюка Кирила Івановича, який також міг бути учасником банди, або керувати їхніми діями. Також нам стали відомі особливості особистого життя доньки голови села. Як заявив Сомельє, донька голови села любить пиячити та гуляти, також Сомельє назвав її повією, що іще раз підтверджує її гулящий норов!», – Валідол, прочитавши усе це, згорнула газету і вдарила нею Сомельє по голові.
– Ти! Що ти! Що ти наговорив їм!?
– Валідол, та заспокойся ти! Ти чого?! – Сомельє заскочив у хату і зачинив двері.
– Ану відчиняй!
– І не подумаю.
– Відчиняй, я до тебе доберусь, і душу із тебе витрясу. Тепер від нас точно не відчепляться. Тепер знову купа проблем! І хто тебе тягнув за язик?
– У мене спитали, я і розповів усе.
– Вилазь, а то я зараз двері вибиватиму, – Валентина була сильною дівчиною, тому такий варіант міг справдитися.
– Вибивай, це все одно не моя хата.
– Сомельє, ти патякало та ідіот! – сказала Валентина.
– А ти щур лабораторний!
– Що! – і тут Валентина збісилась. У двері полетіли палки, каміння, табуретки, стільці та навіть ножі. Очі у Валентини почервоніли, та і сама вона стала червона, мов помідор.
– Валентина, заспокойся! – закричав Сашко.
– Валя, що ти робиш? Годі! – кричала Оленка і намагалась відтягти Валентину від дверей.
– Відпустіть мене! Я розчавлю цього черв’яка гнойового! Сомельє, ти пересік межу! Я і так довго терпіла твої вибрики, – Сашко і Оленка намагались відтягти Валентину подалі від хати, але Валентина відштовхнула кремезного Сашка та відкинула низьку на зріст та худу Оленку, і з усієї сили почала гатити ногами у двері.
– Ти там геть у своїй лабораторії здуріла! Через якихось брехливих журналістів мене вбити хочеш! А я між іншим твій бізнес партнер!
– Ти прищ на дупі, а не бізнес партнер! Від тебе самі неприємності! Ти і є одна ходяча неприємність!
– А от цього я тобі ніколи не пробачу! Я з тебе людину зробив! Робив твоє життя цікавішим, а ти от як мені дякуєш?! Невдячна!
– Що! Ану вилазь звідти, інакше я виколупаю тебе із хати як паразита!
– Йди до біса! Поки ти не вгамуєшся, я навіть дверей не відчиню! – Валентина побігла в лабораторію, а вибігла звідти вже з димовою шашкою, яку вона зробила ще весною в гуртожитку, але випробувати не наважилась. Валідол підпалила її і закинула у вікно. Сашко та Оленка із жахом спостерігали за всім цим, і нічого не могли вдіяти. Буквально через десять секунд уся хата наповнилась димом, і Сомельє вискочив із будинку, та одразу йому прилетів кулак прямо в око, і Денис відправився у нокаут.
– О, ні! Валя, ти вбила його! – закричала Оленка. Валентина принесла відро з водою і вилила його на Сомельє, той отямився.
– Що! Що сталось? – закричав Сомельє.
– Живий, – грізно сказала Валентина і ще раз ударила Дениса.
Наступного дня Денис так і не прийшов до Валентини, тож Сашко усе розносив сам. Та і замовлень було не так багато, тож Сашко і сам чудово впорався.
– А де це Сомельє? – запитав Коршуненко.
– Не знаю і знати не хочу, – відповіла Валентина. Так і пройшов день, але наступного ранку Валентину чекав неприємний сюрприз. Біля воріт вже стояв дільничний та Сомельє, Валентина якраз вийшла зі свого погреба, коли почула гавкання свого пса. Коли Валідол побачила дільничного разом із Сомельє, то одразу зрозуміла що її здали, і вже зблідла, але не подала виду і хутко закрила лабораторію.
– Добрий день, пане дільничний, чим можу допомогти? – спокійно сказала Валідол.
– Добрий, можна у двір зайти?
– Та заходьте, – дільничний відчинив ворота і зайшов разом із Сомельє. Денис виглядав не дуже, під оком був синець, одяг брудний та і сам Сомельє був якийсь дивний.
– Що тут сталося? – запитав Шериф.
– Нічого такого не сталось, – швидко сказала Валідол.
– А от Денис каже, що ти побила його.
– Так, побила, із особливою жорстокістю, – додав Денис.
– Пане дільничний, Денис перший почав ображати мене.
– Що? Це ти накинулась на мене, і газетою вдарила.
– Так, стоп! Сомельє, стій тут, а ти, Валентина, йди за мною, – Валідол і дільничний пішли за хату.
– Пане дільничний, я не винна, що трохи перестаралась.
– Та заспокойся, правильно зробила. Після його інтерв’ю я і сам хотів дати йому прочухана доброго, але не можу, бо я представник закону. Усе це лише формальності, нічого тобі не буде, але наступного разу стримуй себе, бо ти теж не безгрішна.
– Тобто? – здивовано запитала Валентина.
– Багато хто досі вважає, що це ти викрала мікроскоп та кілька хімічних посудин зі школи, а твоя хакерська атака на шкільний інтернет, а та петарда якою ти мало не вбила голову села? І це я ще не пригадав, як ти із Сомельє продавали піротехніку.
– Я зрозуміла, – сумним голосом сказала Валентина і опустила голову.
– Добре, я піду. Сподіваюсь, що більше таких інцидентів не буде, – дільничний вийшов через задній двір. А Валідол тим часом непомітно підкралась до Сомельє і схопила того за шию.
– Валідол, що ти робиш?! Допоможіть! – закричав Сомельє.
– Ану тихо. Ти нащо привів сюди дільничного?! Ти ідіот? Хоча ні, не так. Ти ідіот! Сомельє, ти хоч колись думаєш мозком, а не дупою?
– Відчепись! Нічого було бити мене. Так тобі і треба, нехай забере тебе.
– А от і не забере він мене нікуди. А тебе я тут більше не хочу бачити. Ти мало не угробив наш бізнес.
– Ой! Та я і сам більше не прийду, бо не хочу працювати з такими, як ти! – Сомельє вирвався із захвату Валентини і швидко кудись втік. Валідол подивилась йому у слід, і пішла працювати далі. А побіг Сомельє у таке місце, де ніколи у житті не був. Хоча ні, він там був лише один раз, коли його хрестили. Так, Сомельє хоч і був віруючим, але не дуже набожним, тому в церкву ніколи і не ходив, але цього разу вирішив зайти. Там якраз порався священик.
– Денис? Давно я не бачив тебе тут.
– Доброго дня Вам, Отець Феофаній! – привітався Денис.
– І тобі всього доброго. Що привело тебе сюди?
– А може я просто так прийшов? – сказав Сомельє. Феофаній усміхнувся і подивився на нього добрими блакитними очима.
– Я хрестив тебе, і знаю, що просто так ти до церкви не прийдеш.
– Так Ви майже усіх тут хрестили, – сказав Сомельє.
– Так, це правда. Але ти не відповів на запитання.
– Не знаю. Здається, я не знаю що робити.
– Розкажи, легше стане.
– Розумієте, у нас із Валентиною дружба із самого дитинства і деякі спільні справи є, – Сомельє намагався обережно розповісти священнику про те, що сталось. – А нещодавно вона мене побила, і ми більше не можемо разом працювати і дружити. 
– Ну чому ж не зможете?
– Бо я на неї ображений! – підвищив голос Сомельє. – Вибачте!
– Валентина так просто нічого не робить. Згадай хоч той випадок з вірусом, який вона занесла на шкільний комп'ютер. Навіщо вона це зробила тоді?
– Щоб ми не писали контрольну, до якої зовсім не були готові, – Сомельє згадав той день.
– Отже вона зробила це заради вашого класу, так? – Феофаній наскрізь бачив людей і з кожним знаходив спільну мову.
– Так, – тихо погодився Денис. – Ви хочете сказати, що це я винен? – ображено спитав Денис, не підводячи очей на Феофанія.
– Ви обидва винні, і маєте помиритись, бо рознесете пів села як того разу! – Сомельє згадав той жахливий тиждень, коли вони з Валідолом вперше серйозно посварились.
Це було в десятому класі. Денис напився зі своєю бандою, якщо їх можна так назвати, і образив тоді Валентину, обізвавши щуром і заучкою, а ще сказав, що вона нікому не потрібна зі своїми “недовідкриттями”. Тікав він тоді ген ген за небокрай. У Валідола рука важка, як дасть потиличника, то й у вухах дзвенить. То була гучна сварка, у Дениса летіло все, що потрапить під руку: каміння, вила, грудки землі і, навіть, сокира. Сомельє теж не відставав, укриваючи її відбірною лайкою. Тиждень так було, доки їх не замкнули у камері за хуліганство на три доби, вони і ту нещасну камеру мало на камінчики не розібрали, а у Сомельє з'явилось кілька синців, та все ж вони помирились.
– Здається, я Вас зрозумів. Дякую Вам, я, мабуть, піду, – Денис пішов до себе у сарай. А з Валентиною він миритись не збирався. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍