Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

5

Розділ 5

Ніч сьогодні буде довгою, бо я маю зважити всі «за» та «проти» пропозиції Дем'яна. Здавалося, цей день мав бути звичайним, але тепер я відчуваю, як хвиля емоцій накриває мене з головою. Татові вдалося мене здивувати. Я навіть розсердилася на нього, чого раніше ніколи не траплялося. Він, здається, зовсім не розуміє, наскільки важким і болючим може бути рішення, яке мені пропонують. Як він міг так легко сказати, що нічого страшного в тому немає? Невже йому здається, що носити під серцем дитину, а потім віддати її — це просто ще одна угода, від якої можна відмахнутися, як від буденної справи?

Мене лякає навіть думка про це. Я не розумію, як можна взяти гроші і спокійно зникнути з життя цієї дитини, Дем'яна, Еліни… Відчуття, що мене розриває навпіл. З одного боку, я хочу допомогти, бачу, як болить Дем'яну. З іншого боку, хіба це допомога, якщо я сама зруйную себе?

Я не можу уявити, як виношу цю дитину, відчую її перші рухи, стану частиною її життя, а потім просто піду. Як я зможу жити далі? Хіба можна продати щось настільки важливе?

Моє серце кричить: ні! Навіть кохання до Дем'яна не здатне переконати мене в тому, що це правильно. Я знаю, що він страждає, але чи маю я руйнувати себе заради його спокою? Ні, я не зможу. І це не тому, що я егоїстка. Це тому, що є межа, за яку не можна переступати, навіть заради тих, кого любиш.

Завтра я обов’язково скажу йому про своє рішення. Потрібно поставити крапку в цьому питанні. Я не хочу жити з тягарем, що колись відмовилася від себе заради ілюзії "доброї долі". Краще бути нікому непомітною, ніж втратити свою гідність і себе.

"Перестань мучити себе, Лідо! Завтра буде новий день, і ти зможеш усе вирішити", — переконувала я себе, розстеляючи диван. Але спокій не приходив. Думки одна за одною змішувалися в голові, породжуючи озноб і гіркий присмак на серці.

Я одягла піжаму, сховалася під ковдрою і міцно заплющила очі. "Не думай, Лідо! Не муч себе! Завтра все стане на свої місця", — майже шепотіла собі. Але в душі залишалася порожнеча.

Я намагалася уявити, як Дем’ян і Еліна знайдуть іншу жінку, яка погодиться допомогти їм. Вони будуть щасливі. Але чи буду я щасливою, якщо зламаю себе? Цієї ночі сон здавався недосяжним, як і відповідь на всі запитання, що вирували в моєму серці.

 

Ранок. Новий день.

Світанок розливався над горизонтом, огортаючи землю теплим золотавим світлом. Але мені це було байдуже. Сонце, яке мало б зігрівати, лише нагадувало про невідворотність нового дня. Голову стискала туманна важкість — ніби після важкої ночі, хоч насправді я майже не спала. Думки, як чорні птахи, кружляли без кінця, терзаючи серце.

Я повинна була встати. Зібратися. Сказати Дем'яну те, що вирішила. Зробити це якнайшвидше, бо лише тоді, можливо, все повернеться на свої місця. Чи повернеться? Я вже не була певна. Але тягнути більше не можна. Вони з Еліною прокидаються рано, і, напевно, зараз сидять за столом, насолоджуючись сніданком. Їхні спокійні, щасливі обличчя — я бачила їх уже тисячу разів у своїй уяві, і кожного разу це було нестерпно.

Піднявшись із дивану, я поспіхом рушила до ванної. Холодна вода бризнула на обличчя, але не освіжила — лише змусила тіло здригнутися. Чистка зубів, недбала зачіска, звичний одяг. Джинси, чорний топ і клітчаста сорочка. Мій вічний образ, у якому я ховалася від світу, від себе. Від Еліни, яка завжди була яскравою, ефектною, неначе з обкладинки журналу. Але це не моє. Робота в саду — ось де я була собою. Тут не потрібно було розпускати волосся чи вдягати високі підбори, щоб здаватися кращою, ніж є.

Коли глянула на годинник, раптом зрозуміла: поспішати немає сенсу. Чому я маю заважати їм у їхньому щасті? Нехай снідають, нехай сміються, нехай будують свої плани. А я тим часом піду працювати. Мені завжди було легше думати, коли руки зайняті справою. А потім, коли вони вийдуть до машин, я підійду і скажу все. Дем’яну. Їй. Усім.

Взявши садові ножиці й рукавиці, я вирушила гравійною доріжкою, що тягнулася вздовж клумб. Повітря пахло свіжістю й мокрою землею. Саме тут, уздовж кущів бірючини, які вже давно чекали моєї уваги, я вирішила сховатися. Навпроти працював тато, його руки вправно обрізали сухі гілки на іншому кінці саду. Він помітив мене, усміхнувся й помахав рукою. Я відповіла йому, але всередині не було тієї теплоти, яка зазвичай огортала мене від його жестів. Сьогодні я була пусткою.

Присівши біля першого куща, я почала обрізати гілки, стараючись бути обережною, але руки все одно тремтіли. Ножиці дзвеніли, мов відлуння мого розбитого серця. Думки поверталися до Дем’яна й Еліни, до того, що мені доведеться сказати. І до страху — а що, якщо вони навіть не здивуються? Що, якщо моє рішення для них буде лише черговою дрібницею, не вартою уваги?

Моє серце стиснулося. Чи я зможу? Чи зможу нарешті розірвати цей вузол, що душить мене?

 

Через кілька хвилин, піднявшись із колін, я побачила їх. Еліна й Дем'ян стояли на сходах будинку, і я не змогла відірвати погляду. Еліна… Вона була як з обкладинки глянцевого журналу. Коротка насичено-блакитна сукня облягала її ідеальну фігуру, підкреслюючи осину талію. Її руде волосся сяяло під ніжним ранковим сонцем, немов полум'я. Дем’ян не перебільшує, коли називає її фантастичною жінкою. І це не заздрість, це щире захоплення. Я не могла ненавидіти її — вона була надто прекрасною.

А Дем'ян… Він виглядав не менш ідеально. Високий, підтягнутий, із впевненістю у кожному русі. Його ранкові тренування не були марними. Вони обидва виглядали так, наче зійшли з екрану ідеального кіно. Ідеальна пара. Ідеальне майбутнє. Їхня ідилія мала завершитися народженням сина, але цей син буде не моїм.

Я зітхнула, готова опустити погляд, але щось привернуло мою увагу. Їхні жести. Їхні обличчя. Щось не так. Еліна різко махнула рукою й розвернулася, ніби збиралася піти, але Дем’ян наздогнав її, схопивши за лікоть. Їхні голоси, спершу приглушені, поступово набирали сили. Вони сварилися. Ні, вони кричали один на одного.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍