Читати книгу - "Хтось знайомий, Сумка Шері"

погляд з одного на другу, і в нього сохне в роті.　

— Воно було затоплене неподалік від берега, на глибині метрів п’яти. У салоні були її сумочка й дорожня сумка… А в багажнику знайшли тіло, — тихо додає Вебб.　

Роберт відкидається в кріслі, наче з нього вибили дух. Відчуває, як двоє детективів уважно спостерігають за ним. Він знов дивиться на них, боячись спитати.　

— Це вона?　

— Ми так вважаємо.　

Роберт блідне. Він не в змозі говорити. Детектив Вебб нахиляється вперед, і Роберт вперше помічає його очі — проникливі, розумні очі.　

— Я знаю, це шокує. Але потрібно, щоб ви поїхали з нами й упізнали тіло.　

Роберт киває. Устає, бере піджак, іде за ними слідом на вулицю й сідає на заднє сидіння їхньої машини.　

Окружний офіс судово-медичної експертизи розташований у новій невисокій цегляній будівлі. Роберт виходить з машини, очікуючи, що його поведуть до моргу. Уявляє довгу холодну стерильну кімнату з блискучими світлими кахлями, нержавкою сталлю, жорстким світлом і запахом смерті. У нього голова йде обертом, і він знає, що детективи спостерігають за ним. Але замість моргу вони ведуть його до просторої сучасної кімнати очікування зі скляною оглядовою панеллю. Він стає перед склом і дивиться, як відгортають простирадло, щоб відкрити обличчя тіла на сталевій каталці.　

— Це ваша дружина? — питає Вебб.　

Роберт силує себе поглянути.　

— Так, — вимовляє він і заплющує очі.　

— Мені шкода, — каже детектив. — Відвеземо вас додому.　

Вони мовчки повертаються до машини. Роберт дивиться у вікно, але не бачить вулиць, що проминають повз; бачить лише обличчя дружини — побите, роздуте й позеленіле. Він знає, що відбуватиметься далі. Його допитуватимуть.　

Вони під’їжджають до його будинку. Двоє детективів виходять з машини й супроводжують Роберта до дверей.　

Детектив Вебб каже:　

— Пробачте, я знаю, що зараз важка мить, але ми хотіли б увійти й поставити вам ще кілька запитань, якщо ви не проти.　

Роберт киває та впускає їх усередину. Вони повертаються до вітальні, де були зовсім нещодавно, сідаючи на ті самі місця. Він глитає й говорить:　

— Я знаю не більше, ніж коли вона зникла кілька тижнів тому. Тоді я розповів поліції все, що міг. Чим ви займались увесь цей час? — прозвучало це більш вороже, ніж він хотів.　

Детектив Вебб не мигаючи дивиться на нього.　

— Ви її навіть не шукали, — дорікає Роберт. У його голосі лунає злість. — Принаймні таке в мене враження.　

— Зараз це розслідування вбивства, — каже детектив, поглядаючи на свою напарницю. — Очевидно, що відбудеться розтин і ми все дуже ретельно перевіримо. — І додає: — Треба повернутися до початку.　

Роберт втомлено киває.　

— Добре.　

— Як довго ви перебували в шлюбі з вашою дружиною, містере Пірсе?　

— Два роки, було в червні.　

Він помічає, що інша слідча, Мун, записує.　

— У вас були проблеми в шлюбі?　

— Ні. Нічого незвичайного.　

— Дружина колись зраджувала вас?　

— Ні.　

— Ви колись зраджували дружину?　

— Ні.　

— Які-небудь сварки, якесь… насильство, фізичне чи моральне?　

Він наїжачується.　

— Звісно, ні.　

— Ваша дружина мала ворогів?　

— Ні, жодного.　

— Вона не поводилася якось інакше за дні чи навіть тижні до зникнення? Не здавалася чимось стурбованою? Узагалі згадувала, що її щось непокоїть?　

Роберт хитає головою.　

— Ні, принаймні я такого не помічав. Усе було гаразд.　

— Якісь фінансові проблеми?　

Він знову хитає головою.　

— Ні. Ми планували подорож до Європи. У мене на роботі все складалося добре. Аманда працювала тимчасово, і їй це подобалося, подобалася свобода. Не любила бути прив’язаною до одного місця п’ятдесят два тижні на рік.　

— Розкажіть нам про ті вихідні, — просить Вебб.　

Роберт дивиться на обох детективів і каже:　

— Вона планувала поїхати на ті вихідні зі своєю подругою, Керолайн Лу. Вони збиралися до Нью-Йорка. — І невдовзі уточноє: — Принаймні так вона мені казала.　

— Вона часто так робила — кудись їхала на вихідні?　

— Іноді. Аманда любила маленькі походи крамницями.　

— Як вона організовувала поїздки?　

Роберт підіймає голову.　

— Організовувала по-своєму. Бронювала все онлайн, з комп’ютера, оплачувала кредиткою.　

— У вас не виникло підозр, коли вона поїхала?　

— Ні, жодних. Я знав Керолайн. Вона мені подобалася. Вони вже робили так раніше. — Він додає: — Я не люблю ходити крамницями.　

— Отже, розкажіть нам про ранок п’ятниці, — каже Вебб, — двадцять дев’яте вересня.　

— Увечері перед тим Аманда спакувала дорожню сумку. Пам’ятаю, як вона наспівувала, доки ходила спальнею, збираючи речі. Я лежав на ліжку й дивився на неї. Вона здавалася… щасливою. — Роберт серйозно дивиться на обох детективів. — Тієї ночі ми кохалися, усе було добіре, — запевняє він.　

Насправді ж було не так, пригадує він, зовсім не так.　

— Наступного ранку, — продовжує Роберт, — коли Аманда йшла на роботу, я поцілував її на прощання й побажав розважитись. Вона хотіла поїхати одразу з роботи, залишити авто на вокзалі й сісти на потяг. То був її останній день на тій тимчасовій посаді.　

— Де саме? — питає детектив.　

— Я вже розповів усе поліції, — дорікає Роберт. — У бухгалтерській фірмі. Інформація має бути у справі.　

Він відчуває спалах роздратування.　

— Ви ще говорили з нею того дня?　

— Ні. Хотів, але був зайнятий роботою. А коли повернуся додому, зателефонував їй на мобільний, та вона не відповіла. Тоді я нічого такого не подумав. Але Аманда не брала слухавку всі вихідні — дзвінки просто перекидало на голосову пошту. Ми не ревнива пара, що постійно надзвонює одне одному. Я гадав, що вона зайнята, розважається. Надто про це не розмірковував.　

— Коли ви почали усвідомлювати, що щось не так? — питає Вебб.　

— Коли вона не повернулася в неділю ввечері, як очікувалось, я почав хвилюватися. Залишав повідомлення на її телефоні, але Аманда мені так і не передзвонила. А ще я не пригадував, де вони мали зупинитися. І тоді зателефонував Керолайн. Гадав, якщо вони затрималися, її чоловік може щось знати. Але відповіла сама Керолайн. — Він робить паузу. — І сказала мені, що не мала ніяких планів з Амандою на ті вихідні, що, власне, вже деякий час не говорила з нею. — Він потирає обличчя рукою. — У понеділок уранці я прийшов до поліційного відділку й повідомив про її зникнення.　

— Яку роботу ви виконуєте? — цікавиться детектив Мун.　

Це трохи спантеличує Роберта, він переносить увагу на неї.　

— Я адвокат. — І згадує: — Я… я маю зателефонувати до офісу.　

Слідча не зважає на ці його слова.　

— Ви можете підтвердити нам, де перебували в ті вихідні — з п’ятниці, двадцять дев’ятого вересня, до понеділка? — питає вона.　

— Що?　

— Ви можете підтвердити…　

— Так, звісно, — каже Роберт. — У п’ятницю я весь день був на роботі,