Читати книгу - "Юпітер у Леві, Olha Alder"

Заклопотаний Чхве І Джином, розбитим телефоном і ледь знову не сталося аварією — я зовсім забув перевірити повідомлення від Кім У Шика.

Я став наче вкопаний. На мене наче вилили відро холодної води.

Різко дістаючи телефон, я ввімкнув його і почав читати повідомлення.

Від Кім У Шика було десять. Усі вони запитували мене, як я, у різній формі: від милої до більш наполегливої.

Останнє закінчувалося так: “Я чекатиму вас на роботі. Якщо не приїдете — оголошу в розшук. Боюся втратити багато часу, якщо з вами щось сталося.”

Спочатку я слабо посміхнувся його наполегливій турботі. А потім жахнувся.

“Ви не можете знати, де я працюю!”

Я набрав повідомлення, а потім стер. Це занадто грубо для відповіді людині, яка про мене турбувалася.

“Пане, у мене був зламаний екран телефону. Я не міг вам відповісти. Зараз усе добре, я б із задоволенням зустрівся з вами завтра. Не турбуйтеся, приїжджаючи до мене.”

Я не знав, звідки він міг дістати інформацію про моє місце роботи. І радів, що не збрехав, а просто замовчав. Якщо він знайде бар “Король” — я однозначно його розчарую.

Я ковзнув униз по сходах і розчинив двері.

Всередині було тихо. Ще пів години до відкриття. Але тиша була гнітючою.

За барною стійкою сиділа Йок і… Кім У Шик. Мій Кім У Шик в оточенні численної охорони!

— Пане! — Я кинувся до нього, не звертаючи ні на кого уваги. Провів рукою по його плечах, м’яко огортаючи його своєю присутністю.

Його важка рука лягла на мою талію і міцно стиснула.

— Що ви тут робите, пане? — Стримуючи паніку, я намагався ставити питання легким тоном.

— Прийшов допомогти тобі покинути попереднє місце роботи. — Він уважно подивився на мої збиті кісточки, але промовчав.

Я розсміявся, прикриваючи вільною рукою обличчя:

— Не варто було так заморочуватися. Але що ж робити, ви вже тут, пане. — Посмішка не досягла моїх очей, коли я наполегливо подивився на Йок.

— Ми не можемо відпустити Мін Су. Він цінний співробітник. — Вона говорила впевнено й тепло. Надзвичайно тепло. До мене вона ніколи так ласкаво не зверталася. — Його розклад повністю зайнятий ще на один тиждень.

— Нісенітниця. — Кім У Шик простягнув руку до своєї тростини, яку тримав у руках один з охоронців. Забравши її, він постукав по підлозі. — Ви навіть не готові взяти гроші за дострокове звільнення. Значить, Мін Су такий хороший співробітник, якого не покриє одноразовий платіж?

Я нахмурився, слухаючи їхню розмову про мене, яка, очевидно, почалася раніше, ніж я прийшов.
Йок задумливо накручувала локон волосся на палець. Звичайно, їй було нічого сказати. Я був упевнений у тому, що їй нічого сказати. Але вона раптом відкрила рот і дещо промовила.

Моє обличчя поблідло, тоді як Кім У Шик залишився непохитним.

— Що ж, тоді я орендую Кім Мін Су на цей вечір.

— Пане! — Я схопив його за руку. — Це брехня! Це брехня. — Я намагався подивитися йому в очі. Але він відвернувся.

Мерзенність, мерзенність. Я сидів у душовій кабіні в номері готелю “Kireze”, втупившись носом у коліна. Я намагався відмитися, дістати липку брехню, що застрягла у мене в легенях, з-під шкіри. Але нічого не виходило. Я продовжував відчувати себе огидним.

У ванну кімнату постукали:

— Виходьте, Мін Су. Я переживаю, що ви там потонете.

Я подав слабке “добре”, щоб позначити, що я живий. Я довго чистив зуби, причісувався. Дивився на себе в дзеркало, намагаючись прикусити до болю губу, аби лише не розревітися.

— Пане. Це була неправда. — Я увійшов у вітальню й, впавши в крісло, схрестив ноги.

— Я знаю. — Кім У Шик сидів за робочим столом і щось швидко набирав у комп’ютері. — Ви ж мені не збрехали, просто не договорили.

— А? — Я розкрив рот і нахмурився. Та скільки можна було тримати обличчя.

Кім У Шик підвів на мене очі й подивився:

— Коли я запитав про вашу роботу в кафе, ви відмахнулися, що працюєте менеджером. Тільки не сказали, що менеджером у закритих кабінках елітного клубу. — Він підпер руками підборіддя. — Не збрехали — просто не договорили.

Я зніяковіло опустив очі вниз.

— Але знаєте, я став підозрювати, що з вами щось не так, коли мій водій став стверджувати, що ви самі кинулися під машину.

— Я не кидався! — Вловивши його суворий погляд, я прикусив губи. Мене лаяли як хлопчиська.

— Я подивився запис із відеореєстратора своєї машини. І ось що дивно: на вас летів чорний мінівен, який в останню секунду вильнув, і тоді мій водій врізався в стовп неподалік, стверджуючи, що ви зрушили.

— І що це означає?

— Що вас хотіли збити. Але не ми. І якби нас там не виявилося, то та машина могла б вас збити.

Я все ще не міг відновити логічний ланцюжок, повільно повертаючись спогадами в ту ніч.

Я просто йшов, задумавшись. Справа мене засліпили фари автомобіля. Справа. Коли я був по центру дороги.

— У тієї машини, випадково, не були вимкнені фари?

У Кореї правий рух. Отже, я мав принаймні глянути ліворуч, щоб переконатися в безпеці переходу. Звичайно, злу жарт зіграла моя неуважність. Або хтось навмисне зводив мене з розуму.

Кім У Шик повільно кивнув:

— Фари були вимкнені. І номерів не було. Якби ви опинилися на дорозі самі… — Він не став повторювати слова, від яких усередині мене розливалася жовч, що складалася зі страху.

Я встав із крісла і, обійшовши його робочий стіл, сів на коліна перед його ногами й низько схилив голову.

— Дякую, пане. — Ви врятували мене двічі.

— Вставайте, Мін Су, вставайте. — Він простягнув до мене руки, але я обхопив його ногу й притулився щокою, як найласкавіший домашній пес. — Айгу, припиніть… — Він запустив руку в моє волосся й почав перебирати пасма пальцями. — Припиніть… Уставайте, треба обробити ваші ранки на руках.

Коли моя особиста трагедія, що розбилася замість серця в грудях, затихла, я допоміг Кім У Шику дійти до ліжка. Він попросив мене принести з ванної мазь і пластирі й особисто заклеїв збиті кісточки, сумно цокаючи язиком.