Читати книгу - "Дружина Повелителя Демонів, Елісса Фенікс"

Глава 9. Занадто багато питань

Катя не могла перестати думати про ті двері.

Що б там не було, воно лякало навіть Повелителя.

Чому він так наполягав, що їй не слід туди заходити? І що значили ті руни? Вони не просто утримували щось усередині… Вони нагадували кайдани.

Але що могло бути настільки небезпечним, що навіть такий могутній демон, як Повелитель, тримав це під замком?

Катя вирішила діяти.

Вечеря у напрузі

Того вечора вони вечеряли разом, як це вже стало традицією.

Повелитель сидів навпроти, спокійний, витончений у своїх рухах, майже холодний. Його темне волосся спадало на плечі, а гострі риси обличчя здавалися висіченими з каменю.

Катя помітила, що його коханки не були присутні. Останнім часом вона взагалі рідко їх бачила.

– Як пройшов твій день? – раптом запитав він, коли їхні погляди зустрілися.

Катя вдала, що не відчула його уважного аналізу.

– Цікаво, – відповіла вона. – Я гуляла замком.

– І, мабуть, знайшла щось цікаве?

Катя не відступила.

– Я знайшла двері, за якими ти не хочеш, щоб я заглядала.

Повелитель повільно відставив келих із вином, і його пальці ледь торкнулися ніжки келиха.

– Ти надто допитлива, Катериє.

– А ти надто потайливий.

Напруга між ними згустилася.

Він нахилився трохи вперед.

– Не кожен секрет варто розкривати.

Катя відповіла тим же.

– Але якщо це стосується моєї безпеки, я маю право знати.

Його губи смикнулися, але це не була усмішка.

– Ти думаєш, що можеш впоратися з відповіддю?

– Думаю, що ти просто не хочеш, щоб я її почула.

Він відкинувся на спинку стільця і задумливо дивився на неї.

– Катериє, – його голос став тихішим, майже ніжним. – Якщо я скажу тобі, що за цими дверима – прокляття, яке може знищити тебе, ти повіриш мені?

Катя відчула, як її серце пропустило удар.

– Прокляття?

– Так, – кивнув він. – Колись я зробив помилку. І тепер плачу за неї.

Катя вдивлялася в нього, намагаючись зрозуміти, бреше він чи ні.

Але його очі були чесними.

– То що ж це за помилка?

Повелитель усміхнувся, але ця усмішка була сумною.

– Колись я довірився не тій людині.

Катя зрозуміла, що далі він не скаже нічого.

Але вона не збиралася зупинятися.

Щось у цьому замку кричало про небезпеку.

І вона мусила дізнатися правду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍