Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

Влада у країні змінилася. Місце короля зайняв каудильйо [1]. Кмітливі військовики швидко усунули від годівниці своїх колег-”народовольців”, надавши найупертішим вагомий аргумент у вигляді мушкетної кулі.

Наступного дня після того, як впала столиця, будинок Вільяресів оточили бійці "Насьонале" - Народної гвардії, створеної новим режимом замість жандармерії. Дон Флавіо був винен відразу за двома статтями - як рабовласник і як родич "ворога народу". Ще через день його та його дружину розстріляли - новий суд, на противагу старому, був швидкий на розправу…

Аніта уникла арешту та страти завдяки щасливому випадку - у цей день вона гостювала у своєї подруги, Корделії де ла Квенте, у заміському маєтку її тітоньки. Втім, у неї були всі шанси ненадовго пережити батьків – пригнічена їхньою смертю та раптовими змінами у житті, дівчина зовсім не знала, як далі жити і куди податися.

На щастя, Корделія та її тітка Ерніта, на відміну від неї, досить швидко визначилися у своїх намірах. Слід було тікати, та якнайскоріше - ставленики нової влади масово пускали під ніж представників старої аристократії, щоб виконати обіцянки, дані своїм прихильникам з нижчих верств, і поповнити скарбницю, яка дісталася їм у спадок від розтратника Рінальдо V майже порожньою. Взявши з собою наявні гроші і мінімум речей, троє жінок залишили заміський будинок. Їх ніхто не супроводжував – слуги розбіглися ще раніше.

Приставши до каравану біженців і дивом не попавшись військовим патрулям, їм вдалося дістатися до приморського Порт-о-П'єнса - єдиного міста, яке ще не підкорилося бунтівникам. Принц Дальвадо, який врятувався з купкою вірних королівській владі офіцерів зі столичного “котла”, зумів організувати оборону силами ополчення та місцевого гарнізону. Стіни міста були досить міцні, гармати - досить далекобійні, і армія каудильо, не зумівши взяти місто з наскоку, до певного часу відступила.

Корделія з тіткою знайшли тут своїх далеких родичів і зупинилися до певного часу в них. Вони прихистили в себе й Аніту - але та, вже трохи прийшовши до тями і віднайшовши знову здатність тверезо мислити, розуміла, що все це ненадовго.

Залишатися в охопленій полум'ям громадянської війни країні їй не хотілося - тим паче, що тут не залишилося нічого дорогого для неї. І тоді вона згадала одну історію, почуту в дні ранньої юності від батька (самому дону Флавіо, в свою чергу, її розповів його дід).

Події, описані в ній, відбувалися близько сотні років тому у далекому Пригір'ї, у диких і тоді ще майже неосвоєних землях на півночі сусіднього континенту. Дворфи, гобліни і підземні карлики, які кілька десятиліть тому покінчили з міжклановими війнами і створили Гірський Альянс, взялися за освоєння прилеглих до підніжжя гір земель - старі підземні родовища майже виснажилися, були потрібні нові джерела ресурсів. Територіальних претензій можна було не побоюватися - сусідня Латиція не претендувала на небезпечні території, населені нечистю, дикими племенами і сповнені породжених стародавніми війнами шкідливих магічних еманацій, де до того ж панувала "вічна зима" за мірками південних народів. Особливо після того, як там згинули у повному складі дві дослідницькі експедиції, остання з яких майже наполовину була укомплектована чарівниками.

Щоправда, жителі підземель все ж таки не були першими на цих землях - крім дикунів, тут влаштувалися мисливці з Льодовитих островів, промисловці з Північно-Західного узбережжя та молоді клани гірських ельфів, що переселилися в низини. Але вони не противилися розширенню нової країни - навпаки, з радістю увійшли до її складу. Підземники майже за безцінь забезпечили їх своєю новою зброєю та запасами, розпочали прокладання залізниці та надали новим територіям право на часткове самоврядування. Тим, хто брався за розробку нових родовищ, були доступні останні досягнення дворфської металургії та шахтне обладнання.

Досягнення цивілізації, помножені на впертість і інтерес північних жителів, зробили свою справу - нові землі швидко освоювалися. Оброблялася земля, що століттями не знала лопати і мотики, в стародавніх лісах чи не вперше за всю історію залунав стукіт сокир - закладалися нові селища і форти, і дерева потрібно дуже багато. На розчищене місце прибували нові поселенці, колись на освоєних землях ставало тісно - і розпочинався новий етап підкорення. Хвиля першопрохідців рухалася все далі на північ, очищаючи нові території від нечисті (там, де спасувала магія жителів півдня, сказали своє вагоме слово револьвери зі срібними кулями і заговорені жерцями Батька Гір клинки) і відтісняючи племена Пожирачів, котрі своїми звичаями не сильно відрізнялись від вищезгаданої нечисті.

Так зароджувалося Пригір'я, деякими схильними до романтики особами зване також Дикою Північчю. То було небачене досі у світовій історії явище - земля, де змішалися майже всі раси та народи світу (крім хіба що нетерпимих до холоду рівнинних ельфів), край необмежених можливостей, батьківщина сильних чоловіків та жінок, які не бояться кинути виклик самій матінці-Природі та готові кулаком та револьвером захищати своє право на життя та приватну власність.

Згодом, окрім переселенців з гір та з півночі, сюди потяглися шукачі удачі з Латиції та інших південних країн – ті, кому не було чого ловити на батьківщині, де найсмачніші шматки пирога були давно поділені. А за першою хвилею піонерів, як це зазвичай буває, потяглися торгаші всіх мастей. Серед останніх був і Дієго Альварес із далекої Ельдалонії.

На батьківщині справи в нього йшли так-сяк - розвернутися як слід заважали залишені покійним батьком борги і вічні підступи конкурентів, яким вищезгаданий тато встиг добряче насипати солі на дупу за життя. Від свого нерозлучного друга, капітана китобійної шхуни, що промишляв біля Північно-Західного узбережжя, він одним із перших дізнався про події на півночі. І, не будучи обділеним мізками, вирішив зіграти з долею в рулетку.