Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

Взявши капітана в партнери, він отримав у розпорядження його шхуну, завантажив її купленим на останні заощадження товаром - і відплив, залишивши за спиною рідні береги і незадоволених кредиторів (останніх - не просто так, а ще й з носом). Рухаючись второваним шляхом китобоїв і граючи в хованки з піратськими дракарами, вони досягли Північно-Західного узбережжя. Тут новоспечені компаньйони задешево продали своє судно місцевим рибалкам (попередньо знявши з нього все більш-менш цінне) і рушили, раз у раз пересідаючи з коней на собачі упряжки, до місця призначення - туди, де на щойно відвойованих у Пожирачів землях розроблялись багаті поклади мідної руди.

Спочатку вони жили в куренях нарівні зі старателями. Спали, поклавши револьвер під подушку, разом із працівниками копалень відбивали набіги дикунів, разом із рейнджерами ходили зачищати околиці від упирів, йєті та іншої нечистої сили. Потім, коли на місці наметового містечка стали вимальовуватися контури майбутнього поселення, а у самих новоявлених "акул торгівлі" прибуток нарешті перевищив витрати - побудували лавку. А потім селище перетворилося на місто, куди, окрім старателів, потяглася й інша публіка - ось тут Дієго та його партнер упіймали птаха удачі за хвіст. На той час кмітливий купець і не менш кмітливий капітан встигли вже налагодити канали поставок – перший у дворфів, а другий, відповідно, у здобувачів із узбережжя. Справи у компаньйонів стрімко пішли вгору.

Капітан, сп'янілий від успіху, незабаром спився в самому прямому сенсі. Дієго ця гірка доля минула - він зберіг свій бізнес, яке потім продовжили його нащадки, і став дуже шанованою людиною в місті, названому Коппертауном - через мідні копальні, які спричинили його зародження. Зараз усіма справами мав заправляти його правнук Пабло.

Так сталося, що до свого відбуття в далекі краї сеньйор Альварес був близько знайомий з дідусем дона Флавіо. І згодом, навіть будучи розділеними океаном і землями двох континентів, дві родини намагалися по можливості підтримувати зв'язок...

Пригадавши цю історію, Аніта зрозуміла, що це її шанс знайти своє місце в світі, що похитнувся. Дон Пабло міг допомогти їй стати на ноги і розпочати нове життя. Звичайно, шлях неблизький, та й життя в пригірських землях - не цукор для того, хто звик до полуденного сонця, але вона готова була прийняти цей виклик долі. Відсутність у тендітної доньки землевласника належної витривалості компенсувалося в даному випадку належним вихованням - адже саме її дон Флавіо бачив своєю спадкоємицею, не покладаючи великих надій на сина-роздовбая.

Справа була за малим – придумати, як потрапити з Порт-о-П'єнса до Пригір'я. З моря місто було блоковано – ельдалонський флот на самому початку конфлікту повністю підтримав бунтівників. Однак велика кількість мілин і підводних рифів не дозволяло важким військовим галеонам наблизитися до берега і зробити кільце блокади досить щільним. Цією обставиною не втратили нагоди скористатися кілька хвацьких контрабандистів - на своїх маленьких шхунах вони проскакували повз патрульні кораблі і втридорога збували захисникам міста необхідні їм припаси. А іноді ще й скуповували задешево товари іншого сорту.

Один із цих кораблів з'явився в гавані Порт-о-П'єнса через два тижні після прибуття трьох втікачок до міста. На те, щоб купити собі місце на посудині, що дихала на ладан, у Аніти пішли майже всі її заощадження - пронозливий шкіпер відразу просік, що його корито представляє для неї єдину можливість залишити оточений оплот останніх захисників монархії. Дякувати жалісливій Корделії - вона не залишила подругу в біді і трохи допомогла їй грошима.

Сама сеньйорита де ла Квенте, як і її тітка, відмовилися залишити місто. Принц Дальвадо вів переговори з південними кланами рівнинних ельфів щодо військової підтримки, і вони плекали надію на повернення старого порядку і хоч якоїсь подоби колишнього життя.

Швидше за все, їхнім надіям не судилося збутися: в той самий момент, коли "Спокусниця" (той, хто назвав таку стару і пропахлу рибою шкаралупку, був неабияким жартівником) покидала гавань Порт-о-П'єнса, на пагорбах довкола міста заговорили гармати - війська бунтівників перейшли у вирішальний наступ.

Наступного місяця Аніта провела в морі, в тісному закутку трюму, нашвидкуруч переробленому під каюту. Всім, що їй запам'яталося з цього відрізку подорожі, були найжорстокіші напади морської хвороби, вода, що хлюпала під ногами - уникаючи патрульних кораблів і корсарів, капітан де Леймі забрався надто далеко на захід, потрапив у зону штормів, і тепер його шхуна, що повидала світу й до цього, моталася, наче осінній лист по вітру, і нещадно текла - та ще й загальна атмосфера страху і паніки, коли утлий кораблик уникав переслідування ельфійського фрегата - крім усього іншого, "Спокусниця" везла вантаж "місячного пилку", за контрабанду якої, за законами Рівнинних Кланів команда у разі упіймання прикрасила б собою реї власного корабля. Причому вухаті ревнителі закону не стали б особливо вникати, хто в цю команду входить, а хто так, поряд проходив.

На тридцятий день плавання попереду з’явилось південне узбережжя Латиції. Похитуючись і насилу ступаючи східцями, бліда і змучена сеньйорита Вільярес зійшла з корабля і вперше за багато тижнів ступила на тверду землю.

Тієї миті позбутися відчуття хиткої палуби під ногами було для неї вершиною насолоди. Не меншою насолодою було опинитися замість Ельдалонії, яка за пару тижнів просочилася атмосферою страху, смерті і недовіри, в спокійній і процвітаючій країні, де можна було нікого не боятися і вряди-годи зітхнути спокійно. А заразом і відпочити, сповна скориставшись неабияк забутими за місяць перебування на кораблі благами цивілізації.

Вона навіть подумувала залишитися тут - але коли минула викликана зміною обстановки ейфорія, зрозуміла, що нічого хорошого з цього не вийде. По суті, більш-менш непогано Аніта вміла лише чаклувати і грати на флейті. Але її мізерний у всіх відносинах чародійський дар тут затребуваний не був - в Латиції, що вважається колискою магії, такі-сякі здібності до неї мав чи не кожен п'ятий. Крім того, будь-який практикуючий маг повинен був спочатку отримати ліцензію, що коштувало чималих турбот і грошей.