Читати книгу - ""Я — донька ворога", Love"

Розділ 8: Попіл і серце

Я ішов вулицями, які давно стали чужими. Пам’ятав кожен поворот, кожну тінь.
Тут, у цьому кварталі, я востаннє бачив його.
Батька.

Мені було дев’ять. Він гладив мене по голові й казав:

> — Ніколи не йди дорогою помсти, Алі. У ній немає майбутнього. Є тільки попіл.

 

А тоді він зник.
Назавжди.

---

Сів на стару лавку біля покинутого будинку.
Закрив очі.

Софія…
Її усмішка, її руки, її голос.
Я знав: вона не винна.
Але її кров — це та сама кров, яка колись відібрала в мене батька.

Я уявив її з іншим.
І серце стискалося.
Бо ніхто не зможе дивитись на неї так, як я.
Ніхто не відчує, як вона тремтить уночі, коли боїться втратити себе.
Ніхто не знає її болю, окрім мене.

> "Я кохаю тебе.
Але це — моя найстрашніша правда."

 

Її слова були чесні.

Я знову подивився на небо.

> Що б ти зробив, тату?

 

І тоді я побачив старого чоловіка. Він стояв у тіні будинку, дивився на мене.
У його рисах — знайомість.
Очі…
Холодні, уважні. Такі ж, як на тому фото.

Він підійшов.

— Ти Алі, правда?

Я встав, насторожений.

— А ви хто?

— Я… друг твого батька. Один із небагатьох, хто залишився живим після тієї війни.

— Чому ви тут?

— Бо маю тобі сказати правду. Не все було так, як пишуть у газетах.
І не все, що ти думаєш про Артема Соколова — істина.

Я завмер.

— Що ви маєте на увазі?

Чоловік подивився мені в очі.

— Якщо хочеш знати все — приходь завтра. Я дам тобі імена. Свідків.
Твій батько загинув… не зовсім через Артема.
Але це — історія, яку ти маєш почути з перших уст.

---

Я стояв, приголомшений.
Уперше за ці дні — не злість, не біль. А… сумнів.

Може, не все так чорно-біло?
Може, і Софія — не просто “донька ворога”?
А дівчина, яку я кохаю. І з якою ще можна бути…

---
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍