Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Я мовчки крокую за ним, навіть не намагаючись сперечатися. Ну і що з того, що він злиться? Він тут.

І нехай я по-дурному радію його увазі, яка ініційована моєю легковажною поведінкою, та це не заважає щоразу відчувати тремтіння в тілі. Це кохання зведе мене з розуму, але зараз так байдуже на це. Бо щоразу відчуваючи його поруч — живу. І це найкраще, що я коли-небудь відчувала в житті. 

Помалу плетуся за Марком, не відводячи погляду від свого зап’ястя, де міцно відпочиває рука чоловіка. Це все так до біса по-дитячому, але ж серце щоразу пропускає удар. Хотіла б сказати, що це так по-зрадницьки, але радію. Бо ці відчуття завжди викликали радість. 

— Марк… — пробую заговорити, але він не відповідає, тягнучи мене до машини. Його кроки швидкі, напружені, і я ледве встигаю за ним.

Біля автомобіля він різко зупиняється. Я не встигаю зупинитися і врізаюся у його спину. Вдихаю аромат парфумів, змішаний із запахом тютюну й чогось зовсім невідомого, але такого… його. Заплющую очі на мить, щоб утримати цей момент у пам’яті.

— Сядь у машину, — його голос звучить хрипко, але в ньому відчувається залізна витримка. Він навіть не дивиться на мене. Просто стоїть, напружений, мов струна.

— А ти? — питаю, боячись, що відповідь змусить мене відчути себе ще менш значущою.

Не дивиться. Просто стоїть спиною. 

Він повертає голову в мій бік, і його очі палають гнівом.

— Мені треба кілька хвилин, щоб по дорозі додому не зірватися. — у цих словах відчувається, як сильно він стримується. Його щелепи стискаються так, що, здається, можна почути скрип зубів.

— Я можу… , — але домовити мені не даються його наступні різкі слова. 

— Просто, чорт побери, залізь в клятий салон, Соню, — його голос звучить різко, як удар хлиста, і я здригаюся, коли його очі пронизують мене, наче гострі кинджали.

Він різко розвертається, і я, не встигаючи відступити, ніяково подаюся назад, врізаючись попереком у бокове дзеркало автомобіля. Щемлячий біль змушує мене скривитися, і я тихо зітхаю, потираючи вражене місце рукою.

Погляд Марка, хоч і швидкий, миттєво ковзає вниз, затримуючись на моєму русі. Його брови ледь помітно зводяться, а щелепа напружено смикається. В очах на мить з'являється тінь тривоги, змішаної з гнівом. Він швидко опускає погляд убік, але цього короткого моменту достатньо, щоб у мене всередині щось тьохнуло.

— Добре, — видихаю, намагаючись триматися спокійно, хоч у горлі все пересохло. Повільно відводжу руку від спини, але відчуваю, як він мимоволі спостерігає за кожним моїм рухом, ніби перевіряючи, чи зі мною все гаразд.

Марк мовчить, але його напруга відчувається у повітрі. Він швидко проводить рукою по обличчю, ніби намагається позбутися хвилювання, а потім хрипко додає:

— Сядь у машину, Соню. Просто… будь ласка.

Його тон змінюється на останніх словах, і це майже зриває мою оборону.

Швиденько сідаю на переднє сидіння та чекаю. 

Руки нервово перебирають лямку сумочки, а очі щоразу ловлять рухи Марка. 

Спочатку він запускає руки у волосся, закидаючи голову до неба. Далі ж опускає її, важко видихаючи повітря. Вже за секунду рука тягнеться в задню кишеню штанів, дістаючи звідти пачку з цигарками. Я гадала, що він кинув, але очевидно, що ні. 

Одна затяжка. Дві. Три. 

Далі його рухи перестають бути такими різкими, але коли він повертається і ловить мій погляд — знову шаленіє. В очах полум’я. А що на душі та в голові — боюсь уявити. 

Це все лякає, але відвести погляд не в силі. Насолоджуюсь ним, поки маю можливість. Нехай спише це все на ту дозу алкоголю, що нині гуляє моїм тілом. Так буде трохи легше, бо я не геть дурепа. Чудово розумію той факт, що як дівчина я Марка зовсім не хвилюю. Але змиритись з цим надто боляче.

 А боротись буде легко, Сонь?

З Марком ніколи не було легко. Та й не буде. Питання лише в тому, скільки я протримаюсь. Коли здамся? Адже, коли чоловік був за тисячі кілометрів від мене все здавалось легким. Я марила, мріяла, але мені не боліло так, як зараз. Адже тоді моя надія палала, а зараз розбилась об береги реальності. І все б нічого, та серце зрадницьки тремтить поруч із Марком. 

Мої роздуми припиняються разом із гучним звуком. Повертаю голову у бік водійського сидіння, зустрічаючись поглядом із винуватцем моєї легковажної поведінки. 

Винити його за все? Так по-дитячому, Сонь! Достобіса по-дитячому. 

Не варто. 

Він просто бачить в мені дитину. Сестру. І чи зумію змінити це все гадки не маю. 

— Більше в мою зміну ти не покинеш межі своєї кімнати, — заявляє Марк, а я лише важко видихаю. — Надіюсь мені більше не доведеться зриватись з дому за дзвінком незнайомих хлопців, які стверджують що моя дівчина напилася, і я повинен її забрати, — злиться, промовляючи це. Якоюсь мірою розумію його. — І якого біса він взагалі вирішив, що ми зустрічаємось? — кидає погляд, чекаючи на відповідь, але сказати мені нічого.

Його слова боляче ранять, і я відчуваю, як очі наповнюються сльозами. Відводжу погляд до вікна, щоб він не побачив, як сильно це мене зачепило.

Він замовкає, але я бачу, як його руки стискають кермо до білого.

Машина зривається з місця, і я відчуваю, як сльози течуть по моїх щоках. Але я мовчу. Бо це моя битва. Битва за нього. І поки що я не збираюся здаватися.

— Батько буде у відрядженні до кінця літа. Принаймні він так каже. Отже, ще три тижні ти повністю під моєю відповідальністю, — кожне його слово вривається у свідомість надто повільно. — Я ніколи не бажав стати тобі ворогом, але ще один твій косяк, і я не здаватимусь тобі хорошим, Сонь. 

— Вибач, але ж нічого не сталось, — раптом вилітає з мого роту, і я відразу прикриваю його, як тільки ловлю погляд Марка. 

— Напитись в клубі, бувши в оточені незнайомців, для тебе «нічого»? — запитує на диво спокійно, а я лиш веду плечима. — Знущаєшся? — голос спокійний, але ця хрипота дає зрозуміти, що він злиться. Кожне слово його виводить, а я зараз, наче мазохістка, кайфую від цього і йду далі.