Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Розділ 3

У клубі надто людно. Надто шумно. Просто всього занадто для мене.

Усе, що я бачу, зливається в калейдоскоп кольорів, звуків і запахів, і я почуваюся занадто чужою в цьому світі. Хочеться просто втекти звідси, сховатися в тиші, де мене ніхто не побачить і не почує. Хочеться одягнути свою улюблену піжаму і зачинитися у кімнаті, дозволити собі просто бути одній з тим, що болить. Прожити та, можливо, пережити період, який триває два роки. Мріяти про те, що мені ніколи не належало, і ненавидіти весь цей світ за те, що він так безжально обриває мої надії.

Я так сильно чекала цієї зустрічі з Марком. Я мріяла побачити як він зустріне мене поглядом, як у його очах загориться те тепло, яке я так сильно потребую. Думала, що, можливо, він теж думав про мене, що він сумував за мною, як я за ним. Але реальність… реальність знову боляче вдарила мене по обличчю. 

Минуло два роки. Я вже зовсім інша, доросла. Я повнолітня, я виросла. Але це не змінює того, що мої почуття до Марка залишаються такими ж сильними, як і тоді. І це боляче. Чому я не можу просто відпустити його? Чому це так важко? Адже я не хочу більше відчувати цей біль, але він, наче тінь, завжди поруч, невідступний. Я просто хочу бачити, що він відчуває хоча б краплю того, що я відчуваю. Я хотіла аби він був поруч. Мої почуття вбивають мене, але я готова це терпіти, аби побачити в очах Марка те ж саме.

– Досить киснути, Сонь, – голос подруги звучить над головою, і я, важко видихаючи повітря, роблю ковток Маргарити.

Як тільки ми зайшли в клуб, подруга зникла, а повернулась з декількома алкогольними коктейлями. Я не люблю алкоголь, але сьогодні щось змусило мене переступити через це. Хочеться забутись. Хоча б на одну ніч, адже я знаю що зранку все знову повернеться назад. 

 – Це складно, – промовляю на видиху, і губи знову тягнуться до соломинки, через яку в мій організм потрапляє нова доза алкоголю.

– Нічого складного, – заперечно мотає головою подруга, – Тобі треба просто забутись. Ходімо танцювати? – запитує, на що я посміхаюсь.

Не люблю, і вона це знає, але відмовити подрузі надто важко. Саме тому я погоджуюсь. Минає година, а ми й досі відриваємось на танцмайданчику. Алкоголь допомагає розслабитись. Тіло рухається в ритм з музикою, а на обличчі вперше за довгий час безтурботна посмішка.

Згодом ми знову повертаємось до столика, поновлюючи коктейлі. І так раз за разом…

Перед очима все починає пливти, але це не надто хвилює, адже вперше за два роки я не думаю і не аналізую свої почуття. Їх просто немає зараз. Зовсім!

В якийсь момент за нашим столиком з'являється Дем’ян, та на цей раз мене його присутність не дратує. Хлопець не виглядає надто п’яним, хоча мені здається що він взагалі не пив, що не скажеш про мене. Зовсім стопу не маю! 

Женька зникає на танцмайданчику, хоча її стан також не надто відрізняється від мого.

– Відвести вас додому? – запитує Дем’ян, а я негативно хитаю головою.

Не хочу додому. Там Марк. А я не готова бачити його. Щось пояснювати. Тим більше вислуховувати нотації, адже він попереджав за алкоголь. Краще прогуляюсь додому пішки. Якраз протверезію трохи.

– Знайди Женю. Її варто забрати вже звідси. Хвилююсь аби ніхто не почав руки розпускати, бо вона теж перебрала, – промовляю, але Дем’ян не поспішає йти.

– Як твого хлопця звати? – дивне питання, на яке я мовчу. — То як?

– Що?

– Той хлопець біля будинку… Як його звуть?

– Марк. А що?

У відповідь тиша. Хлопець тільки дивиться дивно. Хмуриться. Нічого не каже більше. Натомість бере мій телефон, що лежить на столику і йде геть. Я й зрозуміти нічого не встигаю.

Наступні двадцять хвилин наче в тумані. Мене починає нудити від випитого алкоголю та галасу, що стоїть в клубі. Тому хапаючи сумку та телефон, який Дем’ян майже відразу повернув, прямую на вихід. 

Подруга досі на танцмайданчику. Дем’ян намагається змусити її піти додому, але в нього це кепсько вдається. Оце ж намалювався захисник у нас!

На ватяних ногах прямую до виходу, декілька разів спотикаючись. Коли ж прохолодне повітря б’є в обличчя – видихаю. Якось в мить стає легше дихати і я посміхаюсь. В моменті розумію, що жахливо хочу у своє ліжко. Одягнути піжаму з поні та заснути. І бажано, щоб коли я прокинулась, все було сном. І розмова з Марком теж.

Під клубом людей не менше, ніж всередині. Багато компаній, але ніхто не звертає на мене уваги, що не може не радувати. Взагалі хочеться просто зникнути з усіх радарів, щоправда, це не так легко, як здається.

Роблю декілька кроків у бік дороги, і в якийсь момент завмираю, відчуваючи як тіло кидає у жар. Очі блукають натовпом, але алкоголь не дає зосередитись, через що картина надто розмита та не чітка. Але я знаю… пам'ятаю ці відчуття. Вони виникали так часто, коли я перебувала з ним в одному приміщенні. Коли його погляд торкався мене. Здається уява починає зводити мене з розуму. Це дуже погано. Бо варто контролювати себе, особливо після всіх сказаних слів. Після його слів… Але щоразу думаючи про нього, я бажаю опинитись поруч. І зараз це бажання знову бере мене у свої кайдани!

Закриваю очі, видихаючи. Просто почекати. Все мине, впевнена. 

Коли відчуваю гарячий дотик на зап’ясті, здається, що серце пропускає удар. Розплющую очі й бачу його – знайоме, до болю рідне обличчя. Погляд ковзає по лініях його щелепи, вловлює гнів, який випалює все навколо. Але я не боюся. Навпаки, мене наче тягне до нього, як метелика на вогонь.

Тіло зрадницьки тремтить, а від дотику його пальців, які міцно стискають моє зап’ястя, відчуваю пекуче тепло. Від цього жару хочеться кричати, але замість цього я просто насолоджуюсь його присутністю. Отже, не байдуже. 

Так, саме так і заспокоюй себе, Соню!

— Поїхали, — рвучко хрипить він, і я відчуваю, як гнів у його голосі пробирає до кісток. Він не питає. Він наказує. Його тон різкий, мов удар батога.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍