Читати книгу - " «шлюбу не буде. Серце не в курсі.», Feniks oleksij"

Розділ 5 :Нова реальність

Макс провів Лайру через декілька кварталів. Вона йшла повільно, іноді оглядаючись на миготливі вогні вітрин, машини, дивні механічні звуки, що здавалося, жили власним життям. Її очі світилися змішаним подивом і обережністю.

— Це називається світлофор, — сказав Макс, коли вона зупинилась перед ним, витріщаючись. — Не атакуй. Він мирний.

— А чому він блимає червоним? Це попередження?

— Типу. Але якщо хтось і атакує — то не він, а бабця, що запізнюється на акцію в магазині.

Нарешті вони дійшли до старенької, але охайної багатоповерхівки. Макс витягнув ключі й відчинив двері під’їзду. Лайра озирнулася.

— Це якась цитадель?

— Це... просто мій будинок.

— Без охорони? Без магічного бар’єра?

— Є код. Але його знає навіть мій кіт. Ходімо.

Вони піднялись на третій поверх. Макс увімкнув світло — і Лайра відскочила.

— Воно… з неба!

— Спокійно. Це лампа.

— Це ви так називаєте блискавку в коробці?

Макс хмикнув і пройшов на кухню.

— Почувайся як вдома. Якщо твій дім — місце, де диван хитається, а в холодильнику три йогурти й пів лимона.

Лайра повільно зайшла. Вона доторкнулась до дивану, потім — до полиці з книгами. Її пальці пройшлися по обкладинці якогось фантастичного роману.

— Ви теж зберігаєте знання в паперовій формі. Це схоже на нашу бібліотеку.

— Ну, дякую. Я намагався зробити тут атмосферу середньостатистичного мага.

Вона підняла погляд і побачила телевізор.

— Що це? Дзеркало? Воно виглядає… мертвим.

— Це телевізор. Тобі сподобається. З нього говорить усе — від погоди до драконів. Але здебільшого — реклама.

Після невеликої екскурсії Макс показав їй ванну.

— Тут… ти можеш… знаєш, освіжитись. Це душ. — Він спробував пояснити максимально тактовно.

— Я не бачу казанів. Як ти тут кип’ятиш воду?

— Натискаєш ось цю штуку — і вода йде сама.

Лайра натиснула. Вода бризнула зі змішувача. Вона скрикнула, відскочила — потім розсміялася.

— Це ж… водяний дух! В полоні! І ти просто… змушуєш його лити воду?

— Скажімо, ми домовились з ним по контракту. Без крові, просто кнопка.

— Цей світ дивніший, ніж я думала, — прошепотіла вона, все ще усміхаючись.

Після того, як Макс показав їй, як користуватись душем, Лайра залишилася сама в ванній. Він ще чув, як за дверима вона щось бурмотіла:

— Душ… ДУШ… Хм. Звучить як закляття виклику водяного елементаля.

Тим часом Макс на кухні налив собі чай і, задумливо сьорбнувши, кинув погляд у сторону ванної.

— Ну… Це точно найцікавіша п’ятниця за останній рік.

За кілька хвилин двері ванної прочинилися — і з неї вийшла Лайра, тримаючи в руках свою темну мантію, яка виглядала так, ніби пережила бурю, пекло й ще одну бурю.

На ній була його стара сіра футболка з логотипом якоїсь рок-групи, що сягала їй трохи вище колін. Волосся ще вологе, без кучугури декоративних шпильок і прикрас. Лайра виглядала зовсім інакше — більше не як фантастична втікачка, а як… дуже красива, впевнена, трошки дика дівчина, яка випадково опинилася у твоїй квартирі.

Макс мимоволі завис на пару секунд. Ну зовсім не «дівчина з вулиці».

— Що? — Лайра підняла брову. — Я не зламала твого водяного духа. Навпаки — ми домовились. Він навіть підморгнув мені.

— Так, він відомий бабій, — кивнув Макс, відволікаючись від власних думок. — Спокушає кожну, хто бере гарячий душ.

Вона підійшла ближче, тримаючи мантію, ніби ту саму шкуру, яку скинула назавжди.

— Це було… дивно. Але приємно. Як теплий дощ, тільки без грому і бруду.

— Це ще не все, — сказав він. — Попереду ще фен, піна для гоління, пельмені і Netflix.

— Ви точно не чаклуни?

— Ми просто дуже винахідливі. І трохи ліниві.

Лайра всілася знову на диван, підігнувши ноги, загорнувшись у плед. Макс сів поруч, даючи їй трохи простору.

— Отже… — він повернув голову до неї. — Ти казала, що втекла з іншого світу, бо тебе хотіли видати заміж?

— Саме так, — вона кивнула. — За… ну, він був схожий на жевжика, чесно кажучи. Все життя базікає і заважає мені жити. Я навіть не знаю, як його звуть — здається, Бурмотун чи Бурґомістр...

Макс не витримав і розсміявся.

— Це звучить як опис персонажа з гри. Типу: «Зустрінь Бурмотуна — князя нудьги і володаря весіль».

— Ага! О, ти розумієш! — Лайра ожила. — Він ще казав, що мій обов'язок — нести світло об'єднання чи щось таке. А я хотіла лише свободи. І трошки торта.

— А замість цього — вуаля, квартира на Троєщині й чай з м’ятою.

— І цей дивний телевізор. — Вона кивнула на екран. — Справді показуєш мені драконів?

— Лише по суботах. І тільки, якщо добре поводишся.

— Тоді ти приречений. Я поводжусь погано з пелюшок.

Макс відкинувся на спинку дивану, трохи усміхаючись. Вона дивна. Вона або актриса, або… ну дуже в темі фентезі. Але це було навіть цікавіше, ніж якщо б вона виявилась просто туристкою з-за кордону.

— То що ти плануєш далі, Лайро з магічного королівства?

— Не знаю. Але якщо ти ще раз зробиш мені чай — я не викличу бурю над твоєю головою.

— Угоджено. І, до речі… — він подивився на неї уважніше. — Футболка тобі пасує.

Вона пильно глянула йому в очі. А тоді легенько усміхнулась.

— Я знаю.

Кухня наповнилась ароматом смажених овочів і пряного соусу. Лайра зосереджено наколювала шматочок макаронини, а потім роздивлялася його, ніби це якийсь елемент алхімічного досліду.

— І це їдять… кожного дня? — запитала вона з недовірою.

— Ну, якщо не ліниво варити, то так. Це зветься паста. Базовий інгредієнт для виживання. Її їдять студенти, офісні працівники і таємничі гості з інших вимірів, — підморгнув Макс.

— Мені подобається. Вона… справжня.

Раптом клацнули двері. У коридорі пролунали голоси, і на кухню зайшов рудий хлопець у навушниках і пуховику.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍