Читати книгу - "Між рядками наших сердець, Ліліт Вайсс"

Розділ 6: Відстань, яка зникає

Літо набирало обертів, і хоча дні ставали все теплішими, у Єви в душі залишався якийсь холодок. Це була не сум, а, швидше, розгубленість, що виникала від того, що її почуття до Марка ставали все більш складними і важкими для розуміння. Кожен погляд, кожна їхня розмова, кожен короткий дотик наче відкривали новий вимір її відносин з ним, і вона не знала, чи готова вона до цього.

Марк почав ставати не тільки важливою частиною її дня, а й її думок. Її розмови з подругами стали все коротшими, а вечори — більш самотніми, навіть коли вони проводили час разом. Єва усвідомлювала, що вона більше не відчуває того безтурботного спокою, який мала раніше. Кожен момент із Марком став чимось важливим, і вона почала боятися, що це занадто велике і складне для неї.

Одного вечора, коли вони знову зустрілися в парку, Єва відчула, що щось змінилося. Вони мовчали більше, ніж зазвичай. Раніше такі моменти заповнювались розмовами, жарти звучали безперервно, але тепер між ними було щось важке, що здавалося невидимим бар'єром.

"Ти чимось турбуєшся?" — запитав Марк, поглядаючи на неї уважно, і вона відчула, як його очі шукають відповіді, які вона не готова була дати.

Єва мовчала кілька секунд, зібравши думки. Вона не хотіла відкрити йому те, що не могла сама зрозуміти. Вона не була впевнена, чи правильно вона почала відчувати все це, і чи готова вона до таких серйозних емоцій.

"Марк," — почала вона тихо, дивлячись на його руки, що м'яко обхоплювали книгу, — "я не знаю, чому, але це все починає виглядати складніше, ніж я думала."

Марк замовк на мить, і Єва побачила, як його очі стали м'якшими, а він поклав руку на її. Він нічого не сказав, але його дотик був тихим, але потужним. Вони сиділи, мовчки, слухаючи, як навколо них шелестить вітер у листі.

"Може, тому що ми намагаємось зрозуміти те, що не піддається поясненню," — сказав він несподівано, його голос був тихим, але впевненим. "Іноді все, що нам потрібно, це просто відчувати."

Єва подивилася на нього і посміхнулася, але її посмішка була сумною, бо вона не могла так просто відпустити всі свої сумніви. Вона все ще не розуміла, що відбувається між ними.

"Ти права," — відповіла вона, і її голос здавався таким слабким. "Я не знаю, чи готова я до цього. Все виглядає так… серйозно. Я боюся, що це може змінити все."

Марк знову погладив її руку, і на його обличчі з'явилася усмішка, яка була одночасно ніжною і розуміючою.

"Ні, Єво," — сказав він, повільно, якби намагаючись переконати її, — "не бігай від цього. Іноді важливо просто бути поруч, не намагаючись зрозуміти все одразу. Ми маємо право просто жити моментом."

Єва дивилася на нього, відчуваючи, як її серце знову починає тріпотіти. Вона знала, що вона на межі чогось великого, і хоча її думки йшли в різні боки, вона зрозуміла, що не може зупинити це почуття. Вона не могла контролювати, що відбувається між ними, і навіть не хотіла.

"Може, ти і правий," — відповіла вона, розглядаючи його руки. "Але це все одно страшно."

"Страх — це нормально," — сказав він, його погляд був твердим, але теплим. "Але ми не самі в ньому. Ми разом."

Єва почувала, як її серце стискається, але на цей раз вона не відвернулася. Вона була готова відкрити це почуття, навіть якщо це було страшно. Це було її рішення.

Тієї ночі Єва не могла заснути. Вона лежала в ліжку і думала про Марка, про все, що сталося і що ще могло статися. Її думки перепліталися, але єдине, що залишалося чітким, — це те, що між ними було більше, ніж просто дружба. Щось важливе, що неможливо було повернути назад.

Але цього разу вона не боялася.

Наступного дня, коли вони зустрілися знову, Єва вирішила дати собі час, аби зрозуміти, чому її серце билося швидше, коли він був поруч, і чому вона відчувала, що ця відстань між ними, хоч і була короткою, все ж таки ставала меншою.

"Я не знаю, що з нами буде, Марк," — сказала вона прямо, спостерігаючи за його реакцією. "Але я хочу, щоб ми рухались вперед, незалежно від того, скільки часу нам потрібно."

Марк посміхнувся, і його погляд став глибоким.

"Я теж, Єво," — сказав він. "Я теж."

Вони мовчки пішли далі, але на цей раз було зрозуміло, що кожен їхній крок був вже частиною їхнього спільного шляху. Вони не знали, куди він їх веде, але обоє відчували, що це важливо. Важливо не зупинятися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍