Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

class="p">Он він який, біль

  е я? — запитав Джезаль, щоправда, в нього не рухалася щелепа.

Колеса воза рипіли, обертаючись, усе було сліпучо яскраве та розмите, а звук і світло врізалися в його зболений череп.

Він спробував ковтнути, та не зміг. Спробував підвести голову. Йому проштрикнув шию біль, а ще з’явилася нудота.

— Допоможіть! — заверещав він, але не видав нічого, крім булькотливого хрипу.

Що сталося? Угорі — болюче небо, внизу — болючі дошки. Він лежав на возі головою на грубому мішку, підскакував і смикався.

Він пам’ятав, що був бій. Бій серед каміння. Хтось гукнув. Хрускіт, сліпуче світло, а далі — нічого, крім болю. Боляче було навіть від намагань думати. Він підняв руку, щоб помацати обличчя, та зрозумів, що не може. Спробував пересунути ноги, піднятись, але цього теж не зумів. Поворушив ротом, охаючи та стогнучи.

Його язик був не схожий сам на себе — утричі більший, ніж зазвичай, йому наче просунули між щелепами криваву грудку шинки, напхавши рота так, що він ледве дихав. Правий бік його обличчя був охоплений нестерпним болем. Щоразу, коли віз хитався, його щелепи цокали зубами, і з його зубів розходились уколи палючого болю в очі, шию й навіть корені волосся. Його вуста були накриті пов’язками, дихати йому доводилося лівим боком, але йому було боляче навіть від руху повітря в горлі.

Його почав роздирати панічний жах. Усі частини його тіла волали від болю. Одну його руку міцно прив’язали до грудей, але він кволо тримався другою за борт воза, намагаючись щось зробити, хоч що-небудь. Очі в нього вилазили з орбіт, серце гупало, а дихання хрипіло в носі.

— Гх, — бурчав він, — гр-р-р!

І що більше він намагався говорити, то більше зростав і зростав біль, і врешті-решт почало здаватися, що в нього розколеться лице, врешті-решт почало здаватися, що в нього розлетиться череп...

— Спокійно.

У поле зору вгорі випливло пошрамоване обличчя. Дев’ятипалий. Джезаль несамовито вчепився в нього, а північанин перехопив його руку своєю великою лапою та міцно стиснув.

— Заспокойся та послухай мене. Так, боляче. Тобі здається, ніби ти не витримаєш, але ти витримаєш. Ти думаєш, що помреш, але ти не помреш. Послухай мене, бо я через це проходив і я знаю. З кожною хвилиною. З кожною годиною. З кожним днем стає краще.

Він відчув у себе на плечі другу руку Дев’ятипалого, що злегка штовхала його назад у віз.

— Ти тільки лежи на місці, і далі буде краще. Розумієш? Тобі дісталася легка робота, щасливий ти засранцю.

Джезаль відчув, як обважніли його кінцівки. Йому треба тільки лежати на місці. Він потиснув велику руку, а рука у відповідь потиснула його руку. Біль неначе зменшився. Як і раніше, жахливий, але підвладний йому. Його дихання сповільнилось. Очі заплющились.

Вітер нісся над холодною рівниною, скубучи невисоку траву та смикаючи Джезаля за подертий плащ, за масне волосся, за брудні пов’язки, та він на нього не зважав. Що він може вдіяти з вітром? Що він узагалі може з чимось вдіяти?

Він сів, притулившись спиною до колеса воза, та витріщився круглими очима на свою ногу. До неї з кожного боку прив’язали по шматку древка списа, щедро обгорнувши ногу смужками порваної тканини та твердо й боляче зафіксувавши її у прямому положенні. З рукою в нього було не краще: вона була затиснута між двома дошками зі щита й міцно прив’язана до його грудей, її біла долоня безвільно звисала, а пальці були затерплі й нікчемні, як ковбаски.

Жалюгідна самодіяльна імітація медицини, яка, на думку Джезаля, не могла принести результатів. Якби нещасним хворим був не він, вона б, можливо, здавалася мало не кумедною. Він точно ніколи не видужає. Він розбитий, розтрощений, знищений. Тепер він стане таким калікою, як ті, яких він сам уникав на рогах вулиць Адуа? Поранені у війнах, обідрані й голі, що тицяють свої кукси в обличчя перехожим і простягають загребущі долоні в очікуванні мідяків, неприємні нагадування про те, що військова служба має темний бік, про який не хочеться думати?

Тепер він буде калікою, як... тут його охопив страхітливий холод... як Занд дан Ґлокта? Він спробував посунути ногу і застогнав від болю. Він до кінця життя ходитиме з ціпком? Буде незграбним жахіттям, якого цуратимуться й уникатимуть? Повчальним прикладом, на який показуватимуть пальцем і про який говоритимуть пошепки? Он іде Джезаль дан Лютар! Колись він був перспективний, красивий, переміг у Турнірі, і його вітала юрба! Хто б у це повірив? Яке марнотратство, яка прикрість, ось він іде, ходімо далі...

І це ж він навіть не подумав, який вигляд може мати його обличчя. Він спробував ворухнути язиком і скривився від уколу сильного болю, але здогадався, що в його рота страшенно незвична географія. Він здавався косим, спотвореним, ніщо в ньому не сходилося так, як раніше. Між його зубами з’явилася прогалина — здавалося, завширшки з милю. Губи під пов’язками неприємно пощипувало. Роздерті, побиті, розірвані. Він — чудовисько.

На обличчя Джезаля впала тінь, і він підвів примружені очі на сонце. Над ним стояв Дев’ятипалий, тримаючи однією великою рукою бурдюк із водою.

— Вода, — буркнув він.

Джезаль хитнув головою, відмовляючись, але Дев’ятипалий сів навпочіпки, витягнув із бурдюка корок і все одно простягнув його.

— Треба пити. Підтримувати чистоту.

Джезаль примхливо вихопив у нього бурдюк, із острахом підніс його до здоровішого боку рота і спробував нахилити. Він повис, роздутий і мішкуватий. Джезаль трохи помучився, а тоді зрозумів, що пити лише з однією здоровою рукою неможливо. Він відкинувся назад, заплющивши очі та важко дихаючи носом. Мало не заскреготів зубами від роздратування, та швидко вирішив, що цього не треба робити.

— Ось.

Він відчув, як якась рука ковзнула йому за шию та рішучо підняла голову.

— Гх! — люто пробурчав він, думаючи, чи не вчинити спротиву, але врешті-решт дозволив своєму тілу обм’якнути й змирився з ганьбою через те, що з ним поводяться, як із дитиною.

Навіщо, зрештою, вдавати, ніби він не зовсім безпорадний? Йому до рота потекла кисла, злегка тепла вода, і він спробував проштовхнути її в себе. Це було все одно, що ковтати бите скло. Він закашлявся й виплюнув решту. Чи то пак спробував виплюнути й зрозумів, що це надто боляче. Довелося нахилитися вперед і дати воді стекти з обличчя