Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

краплями; більша її частина стекла з його шиї на брудний комірець сорочки. Він, застогнавши, важко відкинувся назад і відпихнув бурдюк здоровою рукою.

Дев’ятипалий знизав плечима.

— Гаразд, але згодом тобі доведеться спробувати ще. Треба постійно пити. Пам’ятаєш, що сталося?

Джезаль заперечно хитнув головою.

— Був бій. Я та оця-от кицюня, — він кивнув на Ферро, яка набурмосилась у відповідь, — розібралися з більшістю з них, але троє, здається, нас обійшли. Ти розібрався з двома, і розібрався добре, та одного впустив, і він ударив тебе кийком по зубах. — Дев’ятипалий показав на перев’язане лице Джезаля. — Сильно вдарив, і що з цього вийшло, ти знаєш. Тоді ти впав, і він, гадаю, побив тебе лежачим, тому в тебе зламані рука й нога. Могло б бути набагато гірше. Бувши тобою, я б подякував мертвим, що там був Кей.

Джезаль закліпав на учня. До чого тут він? Але на його запитання вже відповідав Дев’ятипалий.

— Підійшов і стукнув його по голові сковорідкою. Ну, це я кажу «стукнув». Розбив йому череп на кашу, так? — Він широко всміхнувся учневі, який сидів і дивився на рівнину. — Добре б’є наш хлопчик як на такого хирляка, еге ж? Щоправда, сковорідку жалко.

Кей знизав плечима так, ніби мало не щоранку проламував людині голову. Джезаль здогадувався, що мусить дякувати цьому хворобливому дурневі за врятоване життя, та не почувався таким уже врятованим. Натомість він постарався вимовити потрібні звуки якомога чіткіше, не нашкодивши собі. У результаті вийшов якийсь шепіт.

— Афкіки фсе повано?

— У мене бувало й гірше. — Невелика втіха, далебі. — Ти спокійно вичухаєшся. Ти молодий. Рука й нога швидко видужають.

А лице, значить, ні, вирішив Джезаль.

— Поранення — це завжди важко, а перше поранення — найважче. Я ревів, як малий, від кожного з них. — Дев’ятипалий махнув рукою на своє побите обличчя. — Ревуть майже всі, правда. Якщо це тебе втішить.

Не втішило.

— Фсе повано?

Дев’ятипалий почухав густу щетину в себе під скронею.

— Щелепа в тебе зламана, ти втратив кілька зубів, рот у тебе порвався, та ми незле тебе підлатали. — Джезаль ковтнув, майже неспроможний думати. Схоже, його найгірші страхи підтвердились. — У тебе там серйозна рана, ще й у невдалому місці. У роті, тому ти не можеш їсти, не можеш пити й майже не можеш говорити без болю. Цілуватися, звісне діло, теж, хоча тут це не має бути проблемою, так? — Дев’ятипалий усміхнувся, проте Джезаль не бажав усміхатися разом із ним. — Кепська рана, далебі. Там, звідки я родом, її б назвали іменною раною.

— Як-як? — промимрив Джезаль і одразу пошкодував про це: його щелепу лизнув біль.

— Іменною раною, ну... — Дев’ятипалий помахав обрубком пальця. — Раною, на честь якої можуть назвати. Тебе б, мабуть, прозвали Ломищелепою, Кривопиком, Беззубиком чи якось так.

Він знову всміхнувся, та Джезаль залишив своє почуття гумору на пагорбі серед каміння, разом із вибитими зубами. Він відчував, як йому щипає очі від сліз. Хотілося заплакати, та від цього в нього б розтягнувся рот, а шви потягнули б за розпухлі губи під пов’язками.

Дев’ятипалий спробував ще раз.

— Треба шукати хороше. Тепер це, скоріш за все, тебе не вб’є. Якби там почало загнивати, це тебе, гадаю, уже вбило б. — Джезаль нажахано витріщився. Поки він усвідомлював, на що натякає остання фраза, його очі невпинно округлювались. Якби його щелепа не була розтрощена та міцно прив’язана до його обличчя, вона б точно відпала. Скоріш за все, його не вб’є? Йому навіть не спадала на думку можливість зараження рани. Гниття? У нього в роті?

— Я тебе не втішаю, так? — пробурмотів Лоґен.

Джезаль прикрив очі єдиною здоровою рукою та спробував заридати, не роблячи собі боляче, і його плечі затрусилися від беззвучних схлипів.

Вони зупинилися на березі широкого озера. Вкрита хвильками сіра вода під похмурим небом, усе неначе сповнене таємниць, сповнене загроз. Понурі хвилі плюскали об холодні камінці. Над водою крякали один одному понурі птахи. В усіх куточках Джезалевого тіла без упину пульсував понурий біль.

Ферро, як завжди, насуплена, сиділа перед ним навпочіпки та зрізала пов’язки, тим часом як Баяз стояв за нею, дивлячись униз. Перший з-поміж магів, схоже, пробудився від свого заціпеніння. Не пояснював, що його спричинило або чому він так раптово видужав, але ще здавався хворим. Був як ніколи старий і набагато кістлявіший, очі в нього запали, а шкіра чомусь здавалася тонкою, блідою, майже прозорою. Та Джезаль не мав співчуття, тим паче до архітектора цієї катастрофи.

— Де ми? — промимрив він крізь біль. Говорити тепер було не так боляче, як раніше, та йому все одно доводилося розмовляти тихо й обережно, погано вимовляючи слова й затинаючись, наче якийсь сільський дурник.

Баяз кивнув через плече на велику водойму.

— Це перше з трьох озер. Ми впевнено просуваємося до Аулкуса. Я сказав би, що ми здолали більше половини дороги.

Джезаль ковтнув. «Половина дороги» була для нього аж ніяк не найбільшою можливою втіхою.

— Як довго...

— Я не можу працювати, поки ти, довбню, ляпаєш губами, — процідила Ферро. — Мені залишити тебе, як є, чи ти заткнешся?

Джезаль заткнувся. Вона обережно зняла пов’язку з його обличчя, придивилася до бурої крові на ганчірці, понюхала її, зморщила носа й викинула пов’язку, а тоді гнівно зиркнула на його рот. Він ковтнув, шукаючи на її смаглявому обличчі якогось відображення її думок. Тієї миті, якби при ньому досі були всі зуби, він віддав би їх за люстерко.

— Наскільки все погано? — пробурмотів він їй і відчув смак крові на язиці.

Вона несхвально поглянула на нього.

— Ти переплутав мене з людиною, якій не начхати.

Із його горла вирвався схлип. Очі защипало від сліз, довелося відвести погляді покліпати, щоб не заплакати. Жалюгідна він істота, ніде правди діти. Хоробрий син Союзу, відважний офіцер Королівського полку, переможець самого Турніру — і він ледве втримувався від ридань.

— Потримай оце, — різко сказала Ферро.

— Ага, — прошепотів він, намагаючись проштовхнути схлипи собі у груди, щоб від них йому не уривався голос. Він притиснув до обличчя один кінець свіжої пов’язки, тим часом як вона знов і знов обкутувала йому голову та щелепу знизу, тримаючи його рот майже закритим.

— Ти виживеш.

— Це має мене втішати? — пробелькотів