Читати книгу - "Чаликушу"

теревенити, маленька. Ми з тобою тепер приятелі — чавуші [95] От і все. А то городиш казна-що.

Гайруллах-бей ляснув мене по щоці, але я наполягала на своєму:

— Пане лікарю, тут лишитися — для мене велике щастя. Поруч з вами я спокійна, повірте. Але ж скільки можна сидіти у вас на шиї. Ви дуже гуманний, самовідданий…

Лікар розкошлав мої короткі коси й почав дражнити мене. Увібрав щоки, зробив губи дудою й запищав:

— «Гуманний»… Дурна дитино, ми що, трагедію тут граємо? Не розумієш хіба й так. До дідька гуманність і самовідданість! Я завжди жив собі на втіху. Дивився б я тут на твою парсуну, аби мені не подобалось. Якщо почуєш, ніби я кинувся додолу з мінарета — не вір! І тим, хто скаже, що я вчинив самопожертву, ви можете відповісти: «А звідки ви знаєте, яке задоволення має з того цей честолюбний дідуган?» У Мольєра є один герой, дуже мені подобається. Його б’ють палицями, хтось хоче навіть боронити його, але він проганяє всіх і кричить: «Бийте й далі, добродію! О боже, мій боже! Може, мені подобається, що мене молосують!» Але годі тут теревенити. Якщо я приїду й твоя кімната не буде готова, присягаюся, що матимеш клопіт. У мене є знайомий сторож, такий вже дуб. То покличу його і віддам тебе за нього силоміць заміж. Чуєш, яку я тобі кару придумаю?

Я знала, що Гайруллах-бей почне, як завжди, непристойно жартувати, і відразу ж утекла.

Гайруллах-бей став мені справжнім батьком і вірним товаришем. В його домі я не почуваюся чужою, а навіть щасливою, як тільки може бути щаслива дівчина, у котрої розбите серце й лиха доля. Я вишукую собі якесь діло, допомагаю старій няньці Гайруллах-бея, пораюся в саду, прибираю в хаті, проглядаю лікареві рахунки, готую обід і таке інше.

Що ж я робитиму, коли поїду звідсіля, адже я ще недужа. Хоча здоров’я помалу повертається мені, я все-таки відчуваю, що мені бракує тієї сили й оптимізму, які були раніше. Мені здається, що світ ніколи вже не буде таким щасливим.

Мій настрій тепер дуже мінливий. Я сміюся, а потім раптово плачу, плачучи ж — сміюся. Учора ввечері я була дуже весела. Лягала спати й почувала себе щасливою, а вдосвіта прокинулася вся в сльозах. Чому я плакала? Хтозна. Мені здалося, ніби цю ніч я обійшла всі оселі на землі і позбирала все горе й тугу собі в серці. Мене охопила якась незрозуміла печаль, я тремтіла й примовляла: «Матусю! Ненечко ріднесенька!» Щоб не крикнути ж, я затискала собі рота.

Раптом за дверима почувся голос Гайруллах-бея:

— Феріде, де ти? Що тобі причинилося, дівчинко?

Він увійшов зі свічкою в руках до кімнати й, не питаючи, чому я плачу, почав утішати мене найзвичайні-сінькими, навіть безглуздими словами:

— Це все дурниця, дитино, так, абищиця. Звичайний нервовий приступ. Швидко мине… Гай-гай, дитино-ди-тино…

Мене трясло, я хлипала, широко розкриваючи рот, мов пташеня, що вдавилося.

Лікар повернувся до вікна й посварився кулаком комусь в темряву:

— Бий тебе сила божа! Зробив таку славну дівчину нещасною!

Що ж я робитиму сама, коли мене охоплюватимуть такі приступи суму й відчаю? Та вже як буде… Нащо думати про це зараз? Цей місяць, а може, навіть і більше лікар не залишить мене саму.

— Садиба Аладжакая, 10 вересня

Я вже цілий тиждень в Аладжакая. Десять днів тому лікар Гайруллах-бей сказав:

— Феріде, у мене є в Аладжакая обійстя, я давно там не був, а не гоже лишати хазяйство без догляду. Тижнів за два я одвезу тебе туди. Зміна клімату тобі корисна, та й розважишся трохи. Адже скоро починається новий навчальний рік, сядеш у тій школі на всю зиму.

Я відповіла:

— Пане лікарю, я дуже люблю свіже повітря, але ж до початку навчального року лишилося так мало часу. Хтозна, як і бути…

— Люба моя, — знизав лікар сердито плечима, — я ж не питаю тебе, поїдеш ти чи ні. А ти викладаєш тут свої думки. Я сказав, що одвезу тебе в Аладжакая, чого ж ти лізеш у справи медицини. Бо напишу рапорта й повезу силоміць. Хутчіше складайся, захопи тільки білизну та з книгозбірні ще кілька своїх «Руссо» [96].

Він наказував мені, мов школярці. Мабуть, хвороба зломила мою волю, і я не могла суперечити. Та я й не скаржуся, мені навіть подобається слухатися.

Лікареве обійстя було занедбане, сама ж місцевість була чудова. Кажуть, що тут і зима — наче весна. Особливо гарні кам’янисті кручі, не можна намилуватися. Вони, мов хамелеон, переливаються барвами залежно від того, яка погода, — хмариться чи годиниться, або ранок це чи надвечір’я. Кручі здаються то малиновими, то червоними, рожевими або бузковими. Іноді — навіть білими або чорними. Тому й містечко називається Аладжакая [97].

Я так захопилася хазяйнуванням, навіть і не думала, що зможу так. Разом з наймичками дою корів, їжджу верхи на Дюльдюлі по гаях. Дюльдюль уже відданий мій товариш. Це те привільне життя на повітрі, про яке я> мріяла.

Та на серці в мене все-таки неспокійно. За кілька днів прийдуть до школи діти, треба трохи опорядити будинок. Але Гайруллах-бей і слухать не хоче. Увечері він примушує мене читати вголос романи й бурчить:

— Які дурні слова, справжня бридня! Жах якийсь! Але в твоїх вустах звучить мило.

Учора ввечері я знову читала якусь там книжку, а в ній стільки непристойних місць. Я ніяковіла, хутко замінювала слова або навіть викидала цілі речення. Гайруллах-бей дуже тішився, що я бентежуся, і так реготав, аж стеля ходором ходила.

Раптом у темряві загавкали собаки. Ми відчинили вікно. У ворота в’їхав вершник.

— Хто там? — крикнув Гайруллах-бей.

— Свої…— почувся голос онбаші.

Дивно, чому це він примчав з міста так пізно?

— Аллах милостивий, гадаю, все гаразд, — сказав лікар. — Зараз я вийду, дізнаюся, що там сталося. Якщо я затримаюся, ти лягай, маленька.

Гайруллах-бей цілу годину розмовляв з онбаші. Коли ж увійшов у кімнату, був червоний і насуплений.

— Чого приїжджав онбаші? — запитала я.

Лікар мало не гаркнув на мене:

— Тобі було сказано: лягай спати! Яке тобі діло? Ці жінки вже зовсім зцапіли… Жах! Справа стосується тільки мене самого.

Я вже добре вивчила норов лікаря. Сперечатися з ним в таку мить — марна справа. Довелося взяти свічку й піти в свою кімнату.

Уранці ж, прокинувшись, я дізналася, що Гайруллах-бей ще вдосвіта поїхав до міста, бо має пильну справу. Мені просив переказати, щоб не