Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

давав їм. Часом після того, як держава отримувала все, що вимагала, селянам нічого не залишалося на прожиття — і вони просто вмирали з голоду. Порівняно з колгоспниками їхнім дідам-кріпакам жилося краще.

Усі селяни в радянській Україні змушені були стати колгоспниками, але російські колгоспники принаймні могли читати російську літературу та історію, вони виконували накази російських начальників, і вірили, що страждають заради розбудови величі російської держави. Хоч би від якого гніту потерпали російські колгоспники, національного гноблення вони не зазнали. Українські колгоспники терпіли ті самі визиски, що і російські, а на додачу — національне гноблення: українську літературу та українські історичні праці, що їх так жадібно читали в 1920-х, заборонили; російські начальники та російськоцентрична держава, на яку українські селяни вимушено працювали, були для них чужими. Міста, які українізація робила їхніми містами, знову стали чужими утвореннями, де російська мова завоювала панівні позиції.

Існує концепція, якою подекуди зловживають, але вона, попри це, може бути корисна, — що є нації повні й неповні в соціологічному сенсі[1029]. Повна нація добре дає собі раду з соціальним поділом праці, оскільки й еліти, і маси є представниками того самого народу. Неповна в соціологічному сенсі нація не має комплекту всіх соціальних класів, оскільки втратила свої еліти через їх переміщення чи поступову асиміляцію. У 1800-х чехи з погляду соціології були неповною нацією, сільським народом. Протягом наступних десятиліть їм удалося створити національну інтелігенцію, національну буржуазію та чеський робітничий клас. Вони поступово чехізували міста Богемії та стали повноцінною нацією, а 1918 року створили свою незалежну державу.

1917 року українці все ще були нацією селян, для яких міста були чужими. Оскільки селянство було єдиною опорою українських політичних партій, українські групи, що плекали надії на масову підтримку, апелювали до соціального та національного невдоволення селянства. Революційна українська партія, створена на початку століття, прагнула примирити соціалізм із націоналізмом, але в процесі збагнула, що вони непримиренні. А українським політичним партіям і лідерам, що прийшли до влади 1917-го, це примирення вдалося, бо вони дали селянам надію на соціальну справедливість і на національне визволення. Їхню поразку можна пояснити як нерішучістю в низці соціальних питань, так і несприятливою геополітичною ситуацією. Однак українські селяни не припинили боротися — навіть після вигнання їхніх політичних лідерів.

Затяжна боротьба між російськими більшовиками, які в Україні спиралися на зрусифікованих робітників у містах, та українськими соціалістами, що спиралися на неросійське селянство, змусила представників обох цих таборів якогось способу співіснування. Урешті-решт, обидві сторони стверджували, що воюють проти тих самих ворогів — капіталізму та імперіалізму. Українські боротьбисти й укапісти боролися за радянську Україну, яка мала бути незалежною та українською, тоді як Петлюра експериментував із «напіврадянським» рішенням «трудящих трудової республіки». Серед більшовиків Мазлах і Шахрай перші, хто виступав за незалежну радянську Україну, яка була би справді українською, а Георгій Лапчинський 1920-го очолював організовану опозиційну групу в КП(б)У, що присвятила себе цій меті. Спочатку КП(б)У ігнорувала партійців, які домагалися серйозного ставлення до національних прагнень українців, а українських революціонерів партія вважала в кращому разі ненадійними союзниками, у гіршому — небезпечними класовими ворогами. Зміни в цьому питанні відбувалися під тиском Москви, адже від неї залежали призначення українських комуністів на посади у КП(б)У.

Політику українізації схвалили тому, що Москва усвідомила: неможливо заспокоїти українське село без задоволення мінімальних вимог селянства — існування уряду, який діяв би «по-українському» та сприяв би українській культурі. Невдовзі більшовики зрозуміли, що українізація дала їм більше, ніж вони сподівалися. За прикладом Тютюнника та Грушевського, до України поверталися інтелектуальні й політичні провідники Української Народної Республіки, які хотіли скористатися із запропонованих їм можливостей розвивати українську культуру. Шістдесят шість із них підписали декларацію, зобов’язуючись бути добрими радянськими громадянами, бо влада виправила свої минулі помилки в царині національної політики, — з натяком на те, що коли ситуація зміниться, то й вони, можливо, вже не будуть такими лояльними громадянами. Відбувалося безпрецедентне за глибиною й масштабами національне відродження. Влада відчувала необхідність керувати тим, що вона називала українським культурним процесом, і розуміла, що комуністи для цього мусять спершу долучитися до нього. Питання було не в тому, проводити українізацію чи ні — а в тому, як провести її щонайшвидше, і не в тому, чи дозволяти прояви української окремішності, а в тому, до якої межі. Українську національну свідомість легітимізували й у самій партії. Олександр Шумський, Микола Хвильовий і Михайло Волобуєв були більшовиками, які вимагали, щоб українізація вела до справжнього національного визволення, а це означало кінець російському пануванню. Вони спровокували політичну кризу, що похитнула самі підвалини, на яких трималася радянська влада в Україні.

Москва наполягала на тому, щоб засудити цих людей. Микола Скрипник діяв за наказами Москви, проте водночас піднявся на найвищий щабель політичної влади й дістав масову підтримку населення. На початку тридцятих років культ його особи був майже таким самим, як культ особи Сталіна. Щоб скинути Скрипника, Москві знадобилося цілих чотири роки.

Саме Скрипник, український старий більшовик, якого до країни відправив Ленін, по суті, зміг переконати Москву серйозно поставитися до національних прагнень українців. Він допоміг Кагановичу в протистоянні з Шумським і став тією людиною, яка від імені партії озвучувала її офіційну політику з національного питання. Коли Сталін відставкою Кагановича «купив» підтримку Скрипника в боротьбі з Бухаріним, Скрипник бачив себе практично незалежним національним лідером, котрий просував політику українізації з таким завзяттям, що українці швидко стали повноцінною в соціологічному сенсі нацією: більшістю в партії, більшістю в промисловому пролетаріаті, а також швидко проникали до еліт суспільства в тих сферах, у яких раніше посідали тільки найнижчі щаблі соціальної ієрархії. Скрипник розробив власну теорію національного питання, завданням якої було — обґрунтувати політику, що, на його думку, була спрямована на забезпечення інтересів його нації. Він навіть вимагав переглянути кордони та прагнув встановити культурний протекторат над українцями в Росії. Українізація спрацьовувала, і навіть українці за межами України почали сприймати Скрипника як свого лідера. Комунізм справді пускав своє коріння на неросійському національному ґрунті.

У роки перебування Скрипника при владі спостерігаємо й кількісні успіхи політики українізації: книжки й газети українською мовою, українізація міст та робітничого класу, поява етнічних українців серед політичної та культурної еліти країни. Разом із тим змінювалася якість української політики. Після Волобуєва важливі політичні питання могли розглядатися лише з однієї — з офіційної позиції партії. Культурну революцію, що розпочалася з Шахтинської справи, в Україні було викручено так, щоб дискредитувати всю національну інтелігенцію. Колективізація мала на меті придушити основного бенефіціара