Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

українізації — українське селянство. Одним словом, Радянський Союз став більш регламентованим і централізованим, Москва припиняла толерувати сильних національних лідерів, які могли б надавати владі на місцях бодай якоїсь аури національної легітимності.

В основі політичної ситуації, що склалася, було селянство. Як сказав Сталін, «національне питання по суті є селянським питанням». Україні вдалося піти своїм шляхом так далеко лише тому, що радянський режим не мав таких сильних позицій в українському селі, які він мав у російському. Саме тому комнезами, жорсткий і швидкий засіб контролю над українським селом із часів громадянської війни, якому не було аналогів у Росії, за наполяганням Сталіна зберегли й посилили під час примусової колективізації. Лише 1925 року українським сільрадам надали повноваження, наближені до тих, що їх мали сільські ради в Росії. Колективізація в Україні передбачала набагато тяжчу боротьбу, ніж у Росії, і вимагала цілковитої зміни політичної ситуації. Знадобився спланований Голодомор та мільйони життів задля того, щоб насадити колективізацію та залякати український народ.

Москва відкладала напад на Скрипника і реалізувала його з належним розрахунком: у нього відібрали його організаційний важіль — Комісаріат освіти, нападали на тих інтелектуалів, яких він підтримував, як-от історик Матвій Яворський, а також і на його політику за допомогою показового судового процесу над Спілкою визволення України. Останнього удару Скрипнику могли завдати лише в контексті неоголошеної, проте цілком реальної війни проти українського селянства — війни справжньої, бо основною її зброєю була їжа.

Остаточну поразку українців 1933 року та припинення українізації можна вважати кінцем процесу, що розпочався ще на початку століття зі створення перших українських політичних партій у Російській імперії. Придушення української політики в Радянському Союзі проклало шлях до відродження російського централізму, шовінізму та імперіалізму. Починаючи з 1934-го історикам наказали наголошувати на «історично прогресивній ролі» царів та їхніх завоювань, а журналістам — возвеличувати Москву як столицю батьківщини трудящих усього світу. Лише тоді Радянський Союз став справді тим, чим він і лишається до сьогодні, — тоталітарним режимом, що намагається контролювати всі царини життя, відновленою Російською імперією за всіма ознаками, окрім хіба що назви.

1937 року українців зламали і як політичний чинник, і як соціальний організм. Їх вигнали з міст до сіл, звідки вони й прийшли. Проте кампанії проти українського «буржуазного націоналізму», які щоразу відбуваються знову, та обмежене, але все-таки повернення за Петра Шелеста у 1960-х до деяких напрямів політики Скрипника свідчить про те, що навіть у самій комуністичній партії живуть українські національні прагнення[1030].

Одне з непрямих питань цього дослідження — питання зіставлення конкретного із загальним. Що було унікального у викладених подіях, а що — схожого з відповідними подіями в інших місцях? Хоча політику коренізації було застосовано до всіх неросійських народів Радянського Союзу, український досвід є унікальним — і за розмахом досягнень українізації, і за жорстокістю заходів, що їх вживали потім для припинення цього процесу. Культурне відродження 1920-х, а також масштаби дискусій, які відбувалися, годі й уявити поза періодом непу, що вирізнявся в історії Радянського Союзу певною толерантністю. Політична ситуація, яка породила й сформувала український комунізм, склалася завдяки тому, що режим усвідомив власну неспроможність завоювати підтримку потужних сил українського суспільства, тож вирішив їх утихомирити. Усі ці сили було знищено під час першої п’ятирічки, коли режим нарешті звів порахунки з тими, з ким раніше мусив рахуватися. Національна політика була пов’язана із ситуацією на селі, а примусова колективізація уярмила селян так, як ніколи раніше.

Щоб провести паралелі, не треба йти далеко: їх повно не в СРСР, а в так званих народних демократіях Варшавського пакту. Ці нації більше розвинені порівняно з українцями в 1917-му, і вони ніколи не зазнали таких болючих ударів, як ті, що випали на долю народів Радянського Союзу напередодні Другої світової війни. Громадянське суспільство в цих країнах нині набагато сильніше, ніж колись в Україні, і його ніколи не придушували так, як це робилося в СРСР під час п’ятирічок. Ці режими, непопулярні всередині країн, не можуть покладатися лише на грубу силу й не можуть існувати ізольовано від впливів тих, ким вони правлять. Вони потрапили в пастку між Москвою та своїми-таки підданими, і час від часу демонструють незалежність, лиш до певної міри, але й це досить неприємно для Москви. Іноді, як у випадку Тіто чи Ґомулки, їхні пошуки національних шляхів до комунізму були цілком успішним. А іноді, як сталося з Дубчеком, ці пошуки закінчувалися трагічно. На відміну від України, народи Східної Європи зберегли контроль над національними арміями та поліцією — необхідні важелі влади, що дозволили їм досягти успіху там, де Скрипнику не вдалося. Та хоча національний комунізм в Україні, де він був першою спробою, і зазнав поразки, — він досі тримає позиції в Східній Європі, і навіть в Україні надії на нього ще не вмерли.

Бібліографія

1917 год на Киевщине: хроника событий / сост. : А. Иргизов и др.; под ред. В. Манилова; Отд. Киев. окрпаркома по изучению истории КП(б)У и Окт. рев. на Украине. Истпарт. Киев : Гос. изд-во Украины, 1928. XXVI. 583 с.

50 лет советской исторической науки : хроника научной жизни : 1917–1967 / сост. А. И. Алаторцева, Г. Д. Алексеева; Ин-т истории СССР. Москва: Наука, 1971. 527 с.

Johansen, Mexajlo. Пристосування латиниці до потреб української мови. Червоний шлях. 1923. № 9. С. 167–169.

О. М. Українська історична наука в 1920—х роках. Сучасник. Т. 1. 1948 № 1. С. 76–84.

Pylypenko, S. Odvertyj Iyst do vsix, xto cikavyt’sja cijeju spravoju. Червоний шлях. 1923. № 6–7. C. 267–268.

V Всеукраїнській з’їзд комітетів незаможних селян. Міжнародний і внутрішній стан СРСР. Доклад Г. І. Петровського. Вісти ВУЦВК. 1927. 10 червня. С. 2.

Академік Д. І. Багалій. Вісті ВУЦВК. 1932. 11 лютого. С. 105.

Антонюк, С. Проти хвильовизму. Література і мистецтво (додаток «Вісті ВУЦВК»). 1930. 23 лютого. С. 1–2.

Артемовський, А. Організація та наукова робота з'їздів. Життя і революція. 1925. № 1–2. С. 31.

Бабій, Б. М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921–1925 рр.). К. : Вид-во АН УРСР, 1961. 384 с.

Бабко, Ю., Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. 202 с.

Багалій Д. Перша спроба начерку історії України на тлі історичного матеріалізму. Червоний шлях. 1923. № 9. С. 145–161.

Багалій, Д. І. Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті. Т. 1. Харків : Держвидав України, 1928. С. 73–78.

Бачинський, П. Панас Петрович Любченко. К. : Політвидав України, 1970. 144 с.

Березовчук, М. Д. Боротьба комнезамів за розвиток народної освіти на селі в 1921–1925 рр. Наукові праці з історії КПРС. № 5. 1965. С. 61–71.

Березовчук, М. Д. Заходи