Читати книгу - "Ілюзія Бога"

«доктрини панування» та реконструкціоністи невдовзі запанують і створять справжню американську теократію64.

Ще одним моїм співрозмовником був пастор Кінен Робертс, котрий представляє той самий штат Колорадо, що й пастор Тед. Пастор Робертс схибився на іншій «фішці», вигадавші так звані «пекельні доми» — установи, куди батьки або християнські школи привозитимуть дітей, щоб до смерті налякати їх картинами того, що може з ними статися після смерті. Під зловтішний регіт диявола, закутаного в багряний плащ, актори розігруватимуть моторошні сцени покарання за конкретні «гріхи» на кшталт аборту або гомосексуальності. Але це буде лише прелюдія до головної родзинки шоу — самого пекла, картини якого доповнюватимуться реалістичними випарами паленої сірки та нестямним вереском приречених на вічні муки грішників.

Поспостерігавши за їхньою репетицією, у якій диявол аж надміру виправдовував усі традиційні очікування від диявола в дусі негідників із мелодрам вікторіанської епохи, я почав бесіду з пастором Робертсом, під час якої була присутня вся його трупа. На думку пастора, найкращий вік для дитини відвідати «пекельний дім» — дванадцять років. Трохи збентежившись, я поцікавився, чи його не хвилює, що після такої вистави до 12-річної дитини можуть навідуватися нічні страхіття. Пастор, гадаю, цілком щиро відповів:

Я б на їхньому місці поквапився зрозуміти, що пекло — не місце, в якому варто опинитися. І донести цю думку до них краще в дванадцять років, ніж дозволити прожити гріховне життя, ніколи не знайшовши Господа нашого Ісуса Христа. І навіть якщо до когось із них навідуватимуться нічні страхіття внаслідок перегляду вистави, вважаю, що від цього досвіду вони винесуть значно більшу користь для свого подальшого життя, яка перекриє будь-які страхіття.

Припускаю, якщо ви справді щиро вірите в те, у що вірить пастор Робертс, то теж вважаєте за потрібне залякувати дітей.

Відмахнутися від пастора Робертса як неадекватного екстреміста не вийде. Як і Тед Геґард, у сучасній Америці він втілює суспільну норму. Хоч мене здивує, якщо навіть вони поведуться на уявлення деяких їхніх одновірців про те, що крики мордованих грішників можна почути над кратерами вулканів140 або що велетенські трубчасті черв’яки-рифтії, які водяться в глибоководних термальних джерелах, підтверджують опис входу до пекла з Євангелія від Марка 9:43—44: «І коли рука твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти до життя одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєнни, до огню невгасимого, де їхній черв’як не вмирає, і не гасне огонь». Хай там як уявляють пекло всі ці ентузіасти вічних мук, усім їм притаманна пихата й презирлива зловтіха людей, упевнених, що їх обрано для спасіння, яку так чудово висловив перший з-поміж богословів, уже знайомий нам Тома Аквінський у своїй «Сумі теології»: «Щоб святі могли повніше насолодитися своїм блаженством та Божою благодаттю, їм буде дозволено спостерігати за муками грішників у пеклі». Добрий чоловік65.

Страх пекельних мук може глибоко терзати людей, навіть більш раціональних з-поміж них. Ось якого листа я отримав від явно розумної та чесної жінки після того, як мій документальний фільм про релігію показали по телебаченню:

З п’яти років я відвідувала католицьку школу, де черниці насаджували істину, не гребуючи ні різками, ні палицями, ні ременями. У підлітковому віці я прочитала Дарвіна, і його міркування про еволюцію здалися надзвичайно переконливими для логічної частини мого мозку. Проте протягом усього життя я потерпаю від глибокого конфлікту і тваринного страху перед пекельними муками, який досить часто виходить із-під контролю. Завдяки курсу психотерапії я змогла подолати деякі давніші проблеми, але навіть вона не допомогла мені позбутися цього глибинного страху.

Тому пишу до вас із проханням надіслати мені ім’я та контакти терапевта, якого ви інтерв’ювали цього тижня на телебаченні, адже вона спеціалізується на роботі з такого роду страхами.

Мене настільки зворушила історія цієї жінки, що (придушивши в собі миттєвий спалах ницого жалю, що самим черницям не доведеться скуштувати пекла винятково через те, що його немає) я порадив їй довіритися своєму розуму як великому дару, яким вона, на відміну від менш везучих людей, щедро наділена. Далі я спробував заспокоїти її тим, що надзвичайні жахи, які священики й черниці приписують пеклу, настільки роздуті спеціально для того, щоб компенсувати неправдоподібність існування такого місця. Якби існування пекла було правдоподібним, йому достатньо було б бути помірно неприємним, щоб відлякувати людей. А оскільки його майже напевно немає, то церковникам доводиться з піною на губах розкручувати страхітливість цього місця, щоб хоч якимось фіговим листком прикрити неймовірність його існування та зберегти за ним відлякувальний ефект. Звісно ж, я сконтактував жінку з терапевтом, яким вона цікавилася, — Джилл Міттон, приємною і щирою жінкою, яка дала мені інтерв’ю на камеру. Виховання самої Джилл також пройшло в середовищі більш ніж одіозної секти під назвою «Виняткове братство». Це настільки огидна секта, що з’явився навіть веб-сайт, повністю присвячений допомозі тим, хто вирвався з її тенет (www.peebs.net).

Джилл Міттон змалечку теж залякували пеклом, але в дорослому віці вона знайшла в собі сили зректися християнства, тож тепер консультує і допомагає іншим, хто зазнав такої самої травми в дитинстві: «Згадуючи своє дитинство, я усвідомлюю, що воно проходило в атмосфері страху. І не тільки страху осуду тут і зараз, а й страху перед вічним прокляттям. Для свідомості дитини óбрази палючого вогню та скреготу зубів дуже реалістичні. Діти сприймають їх у прямому, а не переносному сенсі». Далі я попросив її розповісти, як їй змалечку описували пекло. Її слова викликали не менше зворушення, ніж вираз її обличчя під час довгої паузи, протягом якої вона вагалася з відповіддю: «Як дивно. Стільки років минуло, але в мені… досі здіймається буря емоцій.., коли чую це питання. Пекло — моторошне місце. Це повне відторгнення від Бога. Це остаточний присуд; зі справжнім вогнем, справжніми тортурами, які тривають вічно й без угаву».

Вона розповіла про групу підтримки, яку зараз веде для людей, котрі пережили схоже дитинство, зупинившись докладніше на тому, як важко багатьом із них розпрощатися з минулим: «Процес розриву надзвичайно складний. Ти ж залишаєш за плечима всю мережу своїх соціальних зв’язків, цілу систему, в якій тебе виховали; прощаєшся з переконаннями, яких дотримувався протягом багатьох років. Дуже часто пориваєш із родиною та друзями… Для них ти фактично більше не існуєш». Тут і я вставив слово, розповівши, що мені пишуть у листах люди з Америки, котрі відмовилися від релігії після прочитання моїх книг. Бентежить те, що багато з них не наважуються зізнатися в цьому своїм родинам або зізнаються, але з невтішними наслідками. Ось типовий приклад листа, написаного молодим студентом медичної спеціальності з Америки:

Відчуваю потребу написати вам емейл, оскільки поділяю ваше ставлення до релігії — ставлення, котре, як вам відомо, в американському суспільстві веде до ізоляції. Я виріс у християнській родині, і хоч мені завжди не подобалася релігія, лише недавно я насмілився зізнатися в цьому близькій людині. Це була моя кохана дівчина, котра… вжахнулася від цього. Я знав, що зізнання в атеїзмі може налякати, але не думав, що настільки — тепер вона ставиться до мене як до зовсім іншої людини. Вона мені вже більше не довіряє, бо, каже, мораль моя не від Бога. Не впевнений, чи ми взагалі знайдемо