Читати книгу - "Ілюзія Бога"

спільну мову. Тому тепер не пориваюся ділитися своїми переконаннями з близькими людьми, остерігаючись такої самої неприязної реакції… Відповіді від вас я не вимагаю. Пишу вам, просто сподіваючись знайти співчуття та розуміння моєї втрати. Тільки уявіть, як це: втратити людину, яку кохав і яка кохала тебе, через якусь релігію. Ми бездоганно підходимо одне одному, якби не її нинішня зневага до мене як до безбожного єретика. Це мені нагадало одне з ваших спостережень, що в ім’я релігії люди здатні чинити божевільні речі. Дякую за увагу.

Я відповів бідолашному хлопцеві, зауваживши, що не тільки його дівчина дізналася щось нове про нього; він також довідався про неї дещо, чого не знав раніше. Чи можна після такого вважати, що вона бездоганно підходить йому? Не впевнений.

Раніше я вже згадував американську комедійну актрису Джулію Свіні та її зворушливо-комічні намагання знайти виправдання релігії та захистити Бога свого дитинства від глибоких сумнівів, якими він обріс із висоти її дорослого досвіду. Врешті-решт її історія завершилася щасливо й сьогодні Джулія слугує чудовим взірцем для наслідування для молодих атеїстів по всьому світу. Розв’язка її історії — напевно, найзворушливіша сцена в її монологічній виставі «Відпустити Бога». Перепробувавши все, що можна, вона зрештою пережила таке прозріння:

…ідучи до свого будинку зі студії, розташованої в зад­ньому дворі, я почула тоненький, пискливий голосок у себе в голові. Може бути, він уже давно говорив у мені, але лише цього разу прозвучав розбірливо. Він нашіптував: «Бога немає».

Я спробувала вдати, нібито не почула. Але він став на тон голоснішим: «Бога немає, Бога немає. Боже мій, Бога немає…»

Мене пересмикнуло. Здавалося, я зіслизаю з човна у морську безодню.

У голові металася думка: «Але ж я не можу. Я не можу не вірити в Бога. Він потрібен мені. У нас стільки всього спільного за плечима…»

«До того ж я не вмію не вірити в Бога. Просто не вмію — як прокидатися, як проводити день?» Мене хитало…

Тоді я подумала: «Добре, вгамуйся. Давай спробуємо на хвильку надягнути окуляри невіри. Просто надягнути окуляри, крізь які не видно Бога, щоб кинути оком на світ і відразу зняти їх». Так я надягла ці окуляри й роззирнулася навколо.

На свій сором зізнаюся, що спершу мене запаморочило. Хоч вірте, хоч ні, в голові крутилася думка: «А на чому Земля тримається в небі? Невже ми просто несемося в просторі? Це ж так небезпечно!» Хотілося вискочити і спіймати Землю, яка падала з космосу прямо мені в руки.

Тоді нагодилася рятівна думка: «Ой, так — тяжіння й кутовий момент дозволять нам протриматися на навколосонячній орбіті ще дуже-дуже довго».

Мене глибоко зворушила саме ця сцена під час перегляду вистави в одному з лос-анджелеських театрів. Не менший захват викликав і епізод, коли Джулія розповідала, як батьки відреагували на повідомлення в пресі про її зцілення:

Перший дзвінок від мами переріс у суцільну істерику. «Атеїстка? АТЕЇСТКА?!?!»

Потім зателефонував батько та сказав: «Ти зрадила свою родину, школу, місто». Виглядало так, наче я продала державну таємницю росіянам. Обоє заявили, що більше зі мною не говоритимуть. А батько додав: «Не хочу навіть, щоб ти з’явилася на моєму похороні». Поклавши слухавку, я подумала: «Що ж, спробуй завадити».

У Джулії особливий талант — вона вміє викликати сміх і сльози одночасно:

Думаю, батьки не дуже б засмутилися, скажи я, що більше не вірю в Бога. Але ж бути атеїсткою — зовсім інша річ.

У книзі «Як я втратив віру в віру: від священика до атеїста» Ден Баркер розповідає свою історію поступової еволюції поглядів від ревного священика-фундаменталіста й сумлінного мандрівного проповідника до непохитного й переконаного атеїста, яким він є сьогодні. Цікаво, що Баркер якийсь час продовжував проповідувати християнство в різних місцях уже після того, як навернувся до атеїзму, бо це було єдине, що він умів робити й чого від нього очікували інші. Він знає багатьох інших американських церковників, які зараз перебувають у такому самому становищі: вони зізналися йому після прочитання його книги. Їх настільки лякає потенційна реакція, що вони бояться зізнатися про свої погляди навіть найближчим родичам. Історія Баркера мала щасливий кінець. Спершу його батьки пережили глибокий і дошкульний шок, але пізніше, дослухавшись до розважливих аргументів сина, самі стали атеїстами.

Серед іншої кореспонденції з Америки виділяються два листи від професорів одного університету, які незалежно один від одного розповіли про ставлення батьків до їхнього атеїзму. В одного мати перебуває в постійній скорботі через страх за його безсмертну душу. Батько іншого заявив, що краще б син ніколи не народжувався, — настільки він переконаний, що син проведе всю вічність у пеклі. Обоє — добре освічені університетські професори, впевнені у своїх знан­нях та судженнях, котрі пішли набагато далі за своїх батьків у всіх інтелектуальних справах, а не тільки в релігії. Але уявіть, які випробування чекають на менш загартованих в інтелектуальному плані людей, гірше забезпечених освітою та досвідом ведення дискусій, ніж ці професори або Джулія Свіні, щоб уміти відстоювати свою позицію під напористим тиском родини. Мабуть, саме в такому становищі перебували багато пацієнтів Джилл Міттон.

На початковій стадії нашої телевізійної розмови Джилл описала релігійне виховання як одну з форм психологічного насильства. Пізніше я повернувся до цієї теми: «Ви використали термін “релігійне насильство”. Як би ви могли за рівнем травматичності порівняти насильство, пов’язане з нав’язуванням дитині віри в пекло, із… сексуальним насильством?» Ось її відповідь: «Дуже складне питання… Гадаю, між ними багато схожого, бо в обох випадках ідеться про зловживання довірою; в обох випадках у дитини відбирають право почуватися вільною та бути відкритою, вибудовуючи нормальні відносини зі світом… В обох випадках відбувається приниження гідності та придушення особистості дитини».

На захист дітей

Мій колега психолог Ніколас Гемфрі процитував прислів’я «слова пристають, як горох до стіни» на початку своєї доброчинної лекції на користь Міжнародної амністії, прочитаної 1997 року в Оксфордському університеті141. Він одразу застеріг, що це прислів’я далеко не завжди справджується, як свідчать історії про гаїтянських послідовників культу вуду, котрі помирали від психосоматичних наслідків переляку через кілька днів після того, як на них насилали згубну «порчу». Після цього він запитав, чи повинна Міжнародна амністія, якій будуть перераховані всі грошові збори від його лекції, боротися проти заяв і публікацій, які завдають моральної шкоди та руйнують репутацію. І сам же сказав своє категоричне «ні» проти цензури такого роду: «Свобода слова — надто цінна, щоб її чіпати». Але в своїх подальших роздумах він ошелешив сам себе, виступивши за одне важливе обмеження своїх ліберальних поглядів: за введення цензури в питаннях, що стосуються дітей:

…у моральному та релігійному вихованні, а особливо в освіті, яку дитина здобуває вдома, де батькам дозволяється (і навіть очікується від них) визначати для своїх дітей зміст понять істини і зáблуду, добра і зла. Моя позиція така: діти мають право, закріплене за ними як людьми, не зазнавати психологічного каліцтва під тиском невдалих ідей інших осіб, незалежно від того, хто ці особи. А батьки, з іншого боку, не мають богоданого права вселяти дітям у голову все, що їм особисто заманеться; прáва, яке б дозволяло обмежувати інтелектуальні обрії дітей, виховувати їх в атмосфері догматизму та забобонів або вимагати від