Читати книгу - "Перлини української класики"

дзвони; її привели в келiю до ченця, вона кляла його в батька, в матiр i несамовито кричала диким голосом, плювала на образи й на хрест.

Отець Зенон, низенький i товстий, як печериця, з товстими навислими бровами, все моргав за кожним словом та вичитував над Нимидорою екзордiю. Нимидора вважливо слухала; вона сама пойняла вiри в тому, що в їй й справдi сидить нечистий дух.

Оддавши ченцевi сувiй полотна й карбованця, стара Джериха з Нимидорою пiшли до церкви на службу, висповiдались i одговiлись. Нимидора вийшла з церкви спокiйнiша. Гарна пiвча в церквi, гарнi образи, сила прочан – все те трохи її розважило й заспокоїло. Вона вернулась з матiр’ю додому спокiйнiша, нiби й справдi позбулась в монастирi нечистої сили.

Зосталась Нимидора нiби удовою. Взимку вона з свекрухою пряла панське прядиво, а влiтку ходила на панщину. Вона оддала своє поле одному чоловiковi наспiл на другу скибу. Минув рiк, минув другий, про Миколу не було нi чутки, нi вiстки. Нимидора розпитувала про його на ярмарках, ходила по сахарнях: нiхто не бачив i не чув про Миколу. Вже поросли верби й вишнi, посадженi Миколою над Раставицею, а Микола не приходив. Нимидора нiби одiйшла, але все журилась та все спiвала, сидячи зимою за гребенем, про милого, як вiн збився з дороги, вертаючись додому, як вiн «до iншої залицявся й од милої одцурався».

Десять год пiсля того жила стара Джериха й на одинадцятому вмерла. Нимидора плакала за нею, як за рiдною матiр’ю. Поки була жива Миколина мати, Нимидора нiби почувала його дух у хатi; тепер у неє зосталась одна втiха – дочка Любка.

Любка росла, як у садку вишня. Вона була дуже схожа з лиця на Нимидору; в неї були такi темнi очi, такi чорнi тонкi брови на широкому лобi, такi довгi коси. Нимидора жалувала її, пестила й не давала робить важкої роботи. Любцi минуло десять год, вже пряла на рушники й готувала хустки.

– Дочко моя, сядь у вишневому садочку та вишивай рушники! Нехай я одна зазнаю горя. Коли б хоч ти була щасливiша од мене!

Любка спiвала, мов соловейко в гаю, та вишивала великий рушник хмелем та зiрками. Нимидора неначе вдруге переживала свiй вiк в своїй Любцi.

Хто давно знав Нимидору, той тепер не впiзнав би її, така вона стала блiда та худа; повнi щоки висохли й позападали; блиск в очах погас; тiльки один рiвний стан не зiгнувся навiть од важкої роботи. Нимидору iзсушила, iзв’ялила нужда, як холодний вiтер зелену билину. Лиха недоля iзстарила її завчасу. Минула половина її лiт, а вже здавалось, що Нимидора доживає свiй вiк.

Любка виросла й стала дiвкою, гарною на все село. Нимидора заквiтчала її, милувала, як рожу в садочку. Тiльки що минуло їй шiстнадцять год, а до неї хлопцi стали слать старостiв. Любку посватав гарний парубок, Олекса Чабаненко. Нимидора справила сирiтське весiлля без батька й прийняла зятя в прийми в свою хату.

Пiсля Любчиного весiлля Нимидорi нiчого бiльше не зоставалось на свiтi i нiщо її не цiкавило. Вона почала думать про свою смерть, наготувала собi сорочку й намiтку, придбала грошей на похорон, на подзвiнне, на євангелiю. Кожної недiлi, кожного празника вона ходила до церкви й на службу, i на вечерю. Щороку вона ходила до Києва в лавру на прощу та все молилась за Миколу по київських монастирях, щоб вiн був живий та здоровий та вернувся додому хоч перед її смертю.

Минуло два десятки год од того часу, як пiшов в свiти Микола; вже пiшов третiй десяток, i Нимидора вже почала забувать його. Вона почала забувать його вид, його очi, голос. Його вид манячив перед нею вже неначе в туманi. Нимидора почала слабувать й старiтись, i знов їй забажалось побачить Миколу. Вона хотiла побачить його хоч перед смертю.

– Невже ж оце я вмру й не побачу його перед смертю? – сказала Нимидора дочцi.

I вона знов почала думати про його, сидячи за гребенем коло печi, думала про його, стоячи в темнiй церквi на вечернi, та все просила в Бога, як останньої ласки, попрощатись з ним перед смертю.

Настала весна. Нимидора пiшла до Києва, одговiлась i вернулась додому. В неї все не виходив з думки Микола. Вона шукала його мiж богомольцями в лаврi, розпитувала в людей з далеких країв i нiчого не допиталась. Микола почав їй сниться…

Раз Нимидорi приснилось, що вона жне з Миколою пшеницю на своєму полi. Надворi мiсячна нiч. Один повний мiсяць стоїть серед неба, а другий сходить з-за лiсу, червоний, як жар, та здоровий, як вiко од дiжi.

Микола жне поперед неї, а вона поспiшає за ним, та нiяк не дожене його. Коли пiдведеться вона, аж надворi вже день. Одно сонце серед неба, а друге тiльки що сходить в червоних хмарах. Сниться їй, що вона молода дiвчина, в квiтках та стрiчках, пiдперезана вишиваним рушником, убрана, як до вiнця. Микола жне поперед неї, увiгнався в високу, як гай, пшеницю, жне й не розхиляється, тiльки блищить проти сонця його золотий серп. Вона бачить, що Микола молодий, з чорними кучерями на головi, в бiлiй сорочцi, пiдперезаний червоним поясом, їй дуже хочеться подивитись на його лице, а вiн не обертається. Пшениця валиться йому на плече; з колоскiв бризкає золоте зерно, сиплеться на чорнi кучерi, на бiлу сорочку i падає додолу. Потiм одразу з колоскiв посипались iскри й обсипали його бiлу сорочку. Микола обернувся до неї й глянув на неї. Вона побачила його молоде лице, чорнi брови, яснi очi й зрадiла.

Нимидора прокинулась i почувала, що її душа розтривожилась. Вона почала хреститись та молитись i знов задрiмала.

I здається їй, що вона в Києвi в лаврi, на вечернi на страстях. Лавра повнiсiнька людей. Всi люди стоять з свiчками в руках. Уся церква в свiчках, од низу до самого верху, а десь зверху, з високої банi, ллються голоси такi гарнi, що їй здалось, нiби вона в раю. Коли оглянеться вона назад, аж коло неї стоїть Микола, сивий, як голуб, з сивими вусами, тiльки брови чорнiють, як шнурки. В його лице нужденне, сухе, поморщене. Вiн бере її за руку, i вони вдвох з свiчками в руках йдуть до стiни. Стiна розступилась перед ними. Микола веде її в печери, а за ними рiчкою ллється народ з свiчками в руках. Нимидора оглядається назад, аж увесь народ зник, i вони вдвох з свiчками йдуть все глибше та глибше вузенькими печерами. По обидва боки стоять домовини, а в тих домовинах лежать живi мощi з довгими сивими бородами, з чорними бровами i блискучими очима. Нимидорi стало страшно, а Микола все далi, все глибше веде її за руку. В однiй домовинi вона вгледiла отця Зенона, котрий читав над нею екзордiю. Вiн усе моргав товстими сивими короткими бровами. Вже вони поминули всi мощi, минули мощi, що стояли закопанi в землю до пояса; вже в них свiчки погасли, а вони все йдуть глибше та глибше. Дивиться Нимидора, аж перед ними заблищав червоний свiт; їй здається, що вона з Миколою вже на тiм свiтi.

Узенька печера розступилась, i перед нею стала страшна здорова печера. Зверху понависало здорове камiння, розпечене й червоне, як гаряче залiзо. Пiд однiєю скелею стояло смоляне озеро. Воно кипiло, як окрiп в чавунi, клекотiло, билося в ключi пiд розпеченою скелею. Серед того озера стояв по пояс в смолi пан Бжозовський, ввесь чорний та обсмалений. На його головi чорнiло волосся, i вся на йому шкура порепалась. Рогатi й хвостатi чорти висiли скрiзь по камiннi, неначе кажанки, i поливали Бжозовського зверху гарячою смолою. Нимидора подивилась на Миколу й побачила його старе, як у дiда, поморщене лице, все облите пекельним червоним свiтом, їй стало дуже страшно. Од духоти, од чаду вона не могла дихать i… прокинулась.

Прокинулась вона, встала й почала класти поклони перед образами за Миколу.

– Цього року я вмру. Менi снився цiєї ночi мiй чоловiк, та так страшно, що й сказати