Читати книгу - "Перлини української класики"

не можна, – говорила вранцi дiтям Нимидора, розказуючи сни.

– Та то, мамо, ви думаєте за батька, то вiн вам i сниться, – сказала Любка.

– Нi, дочко, моя смерть вже в мене за плечима. Так менi оце стало важко, що вже не стає духу й дихать. Це вже моя смерть тисне мене в грудях. Коли б вернувся твiй батько хоч перед смертю.

Через тиждень Нимидорi знов приснився сон, нiби вона блукає з Миколою вночi по якомусь широкому степу. Все небо вкрите чорними хмарами. Надворi душно, як у пеклi, а на всьому небi блискає страшна блискавка й гримить грiм безперестанку, неначе в горобину нiч. По один бiк блисне блискавка червоним свiтом, i вона бачить Миколине лице все червоне, неначе з розпеченого залiза; з другого боку мигне зелена блискавка, i Миколине лице стає зелене, неначе в утопленика; то знов мигне вогонь ясний, як свiт сонця, i перед нею майне молоде, пишне парубоче Миколине лице з рум’яними щоками, з чорними бровами. Нимидорi стало страшно. По всьому небi наче лiтають огненнi змiї; все небо нiби трiскається од верху до самого низу i вздовж, i впоперек, а навкруги широкий без кiнця степ: нiде не видно нi деревця, нi хатини. Коли це одразу перед ними зашумiла по камiннi рiчка. Небо посерединi проломилось, i звiдтiль зiйшло сонце серед неба. Вона побачила за рiчкою на горi пишний садок, де мiж зеленими яблунями росло дерево з золотими яблуками, де на деревi шугали й спiвали райськi птицi в золотому пiр’ї, з золотими вiнцями на головах, з павиними довгими хвостами. Вода шумить мiж камiнням, пiдкидає вгору хвилi, а з каменя на камiнь лежать хисткi кладочки. Микола пiшов уперед i повiв її за руку. Вона глянула наниз на страшний шум, i в неї голова заморочилась. Загримiв страшний грiм. Сонце впало з неба в рiчку. А блискавка все бiгає по небi. Нимидора прокинулась i вся трусилась, нiби в пропасницi.

– Дочко моя, знов менi снився твiй батько i так страшно!.. – казала Нимидора дочцi, i од того часу вона стала журиться i вдалась в сум та тугу.

Тим часом в народi пiшла чутка, пiшла й покотилась по селах, як грiм по небу: то була чутка про волю. Народ зашумiв, як бiр в негоду. Встала, нiби з домовини, чутка про козаччину. В Василькiвщинi й Канiвщинi схопився бунт, як пожежа серед ночi. Народ пiднявся й пiшов ватагами од села до села, нiби хотiв знайти скорiше волю. Всi записувались в козаки, бо говорили, хто запишеться в козаки, той не робитиме панщини. Десь узялась звiстка, що воля вже прийшла од царя, та її ховають од народу попи, бо держать руку за панами. Народ почав приставати до попiв, щоб вони читали народовi волю, почали знущатись над ними, мучити їх.

Та чутка, як хвиля на морi, звiдкiльсь пiшла скрiзь i дiйшла й до Вербiвки. Народ загомонiв по ярмарках i розвозив гомiн по селах. Нимидора повеселiшала. Вона думала, що от-от Микола почує про волю й, може, вернеться в Вербiвку.

– Господи, коли б менi пожити на свiтi хоч рiк. Я знаю, що Микола вернеться, почувши про волю, i попрощається зо мною на цiм свiтi за свою провину, – говорила Нимидора.

Цвiли садки i одцвiтались, а Микола не вертався. Вже зелене жито почало половiть, а його не було. Нимидора почала слабувать i залежуватись. Настала петрiвка. Нимидора насилу одговiлась. Вже її насилу носили ноги. Вона зсохла, зв’яла; лице поморщилось i потемнiло; тiльки темнi очi блищали мiж жовтими зморшками.

Раз Нимидора сидiла коло вiкна й дивилась в одчинену кватирку. В садку зеленiли вишнi й грушi, щебетали соловейки, а в далекому лузi мiж вербами кувала зозуля. Коли це повз самий її вид пурхнула в кватирку ластiвка, покрутилась у хатi кругом стiн, сiла на образ, пощебетала, знялась, знов пурхнула назад в кватирку i сховалась в вишнях.

– Це вже моя смерть приходила по мене! Це недурно прилетiла в хату ластiвка, – сказала Нимидора дочцi.

Через тиждень Нимидора лягла i бiльше вже не вставала, її здавило в грудях, i в неї не стало духу дихать. Вона все прислухалась, чи не йде Микола. Посилала Любку за двiр виглядать та все тривожилась, як собаки гавкали надворi.

– Пiди, дочко, одчиняй ворота; батько прийшов, щоб попрощаться за свiй грiх. Щось застугонiло коло ворiт, – казала нiби через сон Нимидора, ледве розплющуючи вiї й вiка.

Любка виходила на подвiр’я i знов верталась до хати. Нимидора насилу зводила дух.

– Любко, чи не прийшов батько? Менi здається, що я чула його голос за вiкном, – сказала, як через сон, Нимидора.

– Нi, мамо! Бог з вами. То соловейки щебечуть в садку, – промовила Любка.

– Якби вiн прийшов, менi була б, може, полегкiсть, – сказала вона.

Нимидора не побачила Миколи й перед смертю. Вона вмерла безталанною, як i родилась безталанною. Сусiди завертiли їй голову намiткою й поклали на лавi. Нимидора лежала жовта, як вiск. Сусiди входили й виходили, а Любка голосила над матiр’ю, припавши до неї. Вона так гарно плакала, що всi молодицi в хатi плакали вкупi з нею.

– Ненько моя, голубко моя! Нащо ж ти мене так рано покидаєш? Чи я ж тебе не любила, чи я тобi не годила? Чи я рано не вставала, чи я тебе не доглядала, що ти мене навiки покидаїш?

Ненько моя, ластiвко моя! Десь ти багато горя зазнала, десь ти багато слiз вилила, що не схотiла на цiм свiтi жити, та полинула, як сива зозуля, в далеку сторононьку. Коли ж тебе, моя матiнко, дожидать в гостi? Чи глибокими снiгами, чи зеленими лугами, чи бiлими вишневими садками?

Матусю моя, лебiдонько моя! Звiдкiль тебе ждати, звiдкiль виглядать? Чи з заходу, чи з сходу, чи з-за синього моря, чи з широкого степу? Чи прибудеш до мене, моя матiнко, бистрою рiчкою, чи буйним вiтром, чи дрiбним дощем, чи бiлою хмарою; чи прилинеш до мене сивою зозулею та закуєш в вишневому садочку?

Ненько моя, ластiвочко, золоте насiннячко! Де ж тебе посiю, моя матiнко рiдна? Чи в синьому небi, чи в зеленому лузi, чи в вишневому садочку? Чи зiйдеш ти зiркою на небi, чи розiв’єшся повною рожею в садочку?

Всi молодицi плакали й казали, що нiхто в цiлому селi не вмiє так гарно голосить, як молода Любка.

Поховали Нимидору на кладовищi рядом з її тещею i тестем. Любка посадила край могили вербу, а її чоловiк поставив невеличкого хреста. Всi люди в селi жалкували за Нимидорою i просили Бога, щоб їй хоч по смертi було легко лежати та землю держать, бо на цьому свiтi її життя було важче од сирої землi.

VIII

Микола все служив забродчиком в Ковбаненковiй ватазi. Мокрина довго любила його та все давала гарбузи своїм женихам. Батько лаяв її, мати плакала, вмовляла, та нiчого не вдiяла. Мокрина вийшла замiж аж через кiлька год, тодi, як прохололо її серце i Микола покинув Ковбаненка.

Раз Микола полаявся i трохи не побився з отаманом. Почалась весна. Забродчики з отаманом збиралися плисти на море ловити рибу. Вони поскладали неводи на вiз i вийшли з села цiлою ватагою. Першу весняну красну тоню, по давньому звичаю, взяв собi отаман усю. Тоня вдалась i справдi красна: невiд був повнiсiнький баламутiв, осетрiв, бiлуги, лакерд та морських пiвнiв. Рибалки насилу виволокли її на берег.

Отаман вивiз забродчикам могорич. Могорич був скупенький. Забродчики неначе ковтнули муху i почали пiдiймать отамана на смiх.

Красна тоня вдалась добра; але того лiта риба ловилась дуже погано. Забродчики роздiлили восени дохiд i насилу заробили по двадцять карбованцiв. Отаман їх трохи й до того обдурив: не дав всiєї їх частки. Вони пiшли в мiсто пити могорич, i їм не стало за що не тiльки похмелитись, але навiть впитись.

Другого дня ввечерi вони вернулись до отаманської хати дуже лихi. Отаманша винесла на вечерю черствого хлiба i вчорашньої смаженої риби, котру в iнший час вона викидала качкам як непридатний для людей поживок.

– Чи вже ж, пане отамане, в тебе не знайшлося кращої риби нам на вечерю? – спитав сердитий Микола. – Чи вже ж за ту красну тоню ми ще будемо їсти позаторiшнiй хлiб? Самi спожили свiженьку й гарячу рибку, а ви,