Читати книгу - "День гніву"

мені службу, чуєш? Але з хамством, як називаєш його, з божим людом, убогим та безрідним, долю й фортуну ділю, панством своїм не величаюсь… Яко же рівні ми всі перед Богом, яко же натура наша одна, яко же вітчизна одна наша… Законові того люду не зраджу, яко же нації моїй і вірі не зраджу ніколи, крові не пошкодую, і своєї, і чужої; так мені поможе Господь…

Він обперся об стіл, бо й сам був кволий. Брат Домінік обсервував його. В світлиці було ясно, як удень. Вікна, розчинені навстіж, виходили на кружґанок, просто на дідинець, а там, крізь вирвані ворота, била луна пожарища.

Місто горіло. З полум’ям бився об мур лемент і плач, гримотіли здаля вози, вигукували люди. Чернь раювала. Вершники мчали з дуваном при сідлах. Хто волік скриню з добром, хто розбивав воєводине вино, на списах чорніли зняті вражі голови, тумультові не було стриму. Бралось на хмільний і кривавий день.

— Мила ж Богові та кров, що сьогодні ще проллється? — мовив фратер Домінік.

— Не миліша від тобою, брате, й Яремою пролитої, — спохмурнів Семенко, — чернь черню. Ґвалт на ґвалт і кров за кров. Ярема посіяв, а женці жнуть. Та єсть, — сказав він по хвилі, — інші, що й Ярему вкоротять, і чернь приборкають…

Фратер сторожко підвів чоло.

— Які ж то інші такі?..

— Поживеш — знатимеш. Коли з цього тумульту плебсу, що повстав, рушив, як повідь, легіони вишикуються. На оборону sedes libertatis[437] нашої, на оборону нової Речі Посполитої…

— А ти її вістовець?

— Може, і я. І ти міг ним бути, та не схотів.

— І не схочу, — хрипко сказав фратер Домінік.

— Ніколи?

— Ніколи.

Брат стояв проти брата.

Була хвилина, коли злагода скрадалась між них. Тихою тінню застала любов спалахи. Готові були долоні простягтись до себе. Семенко вірив ще в це. Щеміло від мислі про наругу над своєю ж, таки рідною кров’ю. Забув би про все й заслонив його, свого Юрія, власними грудьми, десять міст віддав би, зубами взявши, за нього, до самого пана Богдана пішов би просити ласки й прощення. Але в братових очах не тліла жодна теплінь. Очі були, як крижана криця.

— Що думаєш вчинити зі мною?..

— Даєш же мені слово, коли візьму тебе на поруку?

— Даю. Так мені поможе Господь.

— Обережу ж тебе від черні. Тут найдуться такі, що тебе знають, розірвуть живим, воздадуть тобі таку смерть, якої й мислити не хочу. Єдина рада: відставлю тебе полоняником до гетьманського обозу, принаймні не зазнаєш наруги, а я — ганьби. Пан мій, полковник Мрозовицький, моїм прошенням візьме тебе в опіку, до суду…

— Мрозовицький?! — скрикнув чернець. — Що ж тобі той Мрозовицький?..

— Я — його вістовець в Перебийносовому таборі, — промовив Семенко й сахнувся: брат його зчорнів і скрипнув зубами, увесь затрясся й забігав непевним зором.

— Що тобі?..

— Не діждеш того, не діждеш…

І знічев’я, поки Семенко встиг метнутись убік, хоч прочував, хоч бачив уже, на чому спинився цей непевний зір, фратер Домінік схопив зі стола пістоля, що його було поклав Семенко, й відступав до вікна.

— Юрію, — крикнув вістовець, — ти ж мені дав слово?..

Брат Домінік засміявся. Випалив, хоч рука його тремтіла. Не чекав, коли осяде дим, бачив і так, що Семенко заточився й упав горізнач на стіл. Переступив мертву шляхтянку, що лежала, наче уві сні, розметавши руки, прикрита розсипаною довгою косою, й видерся на підвіконня. Зіскочив на кружґанок, а звідси сходами збіг на дідинець і пропав у тумульті.

31

На бескеття від Случі перла-валила сірома. Драгунія пана Суходольського, гусарська хоругва пана Корсака, охочі з гвардії пана Осінського, взявши від переправи на ріці, нещадимо насідали на чернь. В темряві Кирик, стоячи біля Перебийноса на взгір’ї, бачив тільки відблиски криці й чорний сліпий потік, що ринув від ріки. На тлі вогнів Яреминого табору з того боку Случі, від луни над костянтинівськими передмістями, як з пекельної пащі, виринало кінне панське чортовиння й клало трупом поспільство. Воно втратило серце, утікало мишвою врозтіч, спасалось, як могло.

Кирик розпачав уже з полудня. Загнався реґіментар, таки не зважив тієї сили. Корпус князя Яреми і воєводи Тишкевича вже в Росолівці, донесли язики, з’єднався з кінними компутами Корецького й Суходольського; до десяти тисяч вибираного хороброго війська. Вже у вівторок мусив бачити Максим, що непереливки, що й найбитніша сірома не стане за лицарство: пан Осінський взяв з боєм переправу на Случі й зчинив січу на оболонях, взяв гусарією під ноги Гошовця й пана Хведька Халецького, на їхніх карках в’їхав би до обозу, коли б не секурували Габачеві молодецькі, на них тільки й надії. Відсадили панів знов до Случі і цілу середу рубались, трупом завалили оболоння, але Осінського змінив Корсак і Корсака — Корецький. Йшла, вистоявшись, польська кавалерія, вишикувана й у залізі, все воїн до воїна, і серцем рвалась у бій, було від кого покотитись. І голота котилась, чманіла від тривоги.

— Захотілось вам Костянтинова, закортіло вас до Яреми, хами, — насміхалось панство, — будете ж ви й діти ваші собачої кості, буде ж ваш викрутень Кривоніс пам’ятати костянтинівську парню!..

Рада отаманів вже в середу вночі наполягала, щоб відтягатися.

— Завів ти нас, батьку, в матню, тут нас перетруть на гамуз пеські синове, — зітхав Гошовець.

— Не тая наша сила, — печалився Халецький, — було не лакомитись на Заслав, було Кошки не залишати, поспіль, може б, і оперлися ми ляшві, а так — зріжуть нам гузно, ретируймося, поки цілі…

І Степко Габач, і Сизон Авратинський, і Байбуза, й інші отамани, тисяцькі й осавули радили б ретируватись на Заслав, підсобити Кошці й опертись на заславській фортеці. Але реґіментар закляв їх у песю матір, порвався з пірначем на Байбузу, ледве розняли, штанотрусами, свинопасами назвав їх — про ретираду нема мови, хоч би всіх вас, отаманів, мав перевішати на вербах, завтра контрімпетом[438] зламаємо панів, Ярему ізруч візьмемо…

«От і контрімпет, — думав Кирик, — таки добра була рада отамання, в обоз в’їдуть на карках, що він собі гадає тепер?..» А реґіментар подивився на нього зукоса, сидів у сідлі, сірий, ні словом не озвався, посміхнувся — і ти, хлоп’я, зневірилось? І ти мені дорікаєш?..

— Реґіментарю, — виринув з темені вістовець, — чернь бунтується!..

Гошовець у долині теж спинив свою кочу в чвалі, обернув лице в крові:

— Голоколінні чманіють, реґіментарю, несила стримати, спасай, коли можеш!..

Шляхта, насівши на чернь, намучивши рубанням руку, завертала з поля, чомусь не заганялась далі,