Читати книгу - "День гніву"

до обозу. Видно було Кирикові (бо луна відсвічувала Случ), як купами, лісом списів шляхта повертала на греблю, виспівувала, гоготала, їдучи, як з весілля.

— Хто бунтує, де?..

Гнідана здибив острогами, goddam… гнідан поніс із бескетів униз, Кирик поспівав — свистало в вухах. Биті купи стікались до обозу. Гримотіли в темені самопальні тачанки Гошовця, за іржанням комонів, за риком юрб, аж сахалась ніч, множество викотили возів; за ревінням худоби, за виттям псів не могли ні осавули, ні тисяцькі шикувати сотень. На викоті вже шумувала рада.

— У костянтинівській іграшці, — гукав котрийсь, — знесення нашого дождемо, в пень вирубають, вогнем випалять!..

— Кіньми затопчуть одними, — озивались, — вивів же нас викрутень, сам утече зі своїми гаремницями, а нас у три вирви вдарять!..

— Панська охота — не хлопська міра!..

— Ми — буччям, а пани — палашами!..

— Слухайте, — гукав один, — слухайте вухом, людкове, не брюхом, коли хочете спасіння, бо вивернуть вам ґелюхи[439] на палях! Очі висвердлять! А так подарують усе, казали пани, хто мушкета віддасть, хто додому повертається, тому все подарують!.. Старшину їм видати, отамання наше файдане!.. А найпаче Перебийноса, викрутило б його душу, завів нас на загибель, завів нас на собачу гульму!..

Вирили голоси, вирили гирі, трясли руки келепами, довбнями, бесагами, хто ридав, як дитя, хто вив із розпачу, кляв Перебийноса, Габача, що чернь взяли під ноги, хто молився — панський гнів укроти, Боже!

— Ми повинні, людкове, ми підмовлені, ми не по своїй охоті, то гаспидова намова…

— А ви ж, бецмани, goddam… А ви ж, псяюхи, забули, панам довірились? Я сам на палю сяду з охотою, щоб тільки бачити, як вам рубатиме Ярема руки, як ґелюхи вам випустять, бевзі ви, ґанджуки, гівнориї!..

Басував гнідан під реґіментарем, а він рвав слова від серця; чернь напирала на нього, Кирик бачив, як полотнів красень Габач, як піт із кров’ю тре з чола Гошовець, стоячи в тачанці, й він сам відвів курки пістолів…

— …У Немирові, у Погребищі та й у Райгороді бачили ви, що було там крові, а довірились же тоді Яремі, чоботи йому лизали, пробачались, хрестом падали перед виродком!.. Бачили ви, собацюги, скільки в Чорториї на грушах, на вербах вішальників висіло… Ось таке Яремине пробачення…

Перлась чернь, вирувала, валувала; хто замахувався вже бесагом, хто слухав, сліпаючи очима, почервонілими від пороху…

— Людкове мої! Мушкетери, кінники, панцерні, лучники, гайдарі! Знов хочете гузна наставляти гайдукам у панських стайнях, знов гайнарами[440] у жидів вікувати? Таку фортуну дав вам Господь і так її бережете, божі люди? За мною, хто в Бога вірує! За мною, чесні! Як у Полонному гуляли, як у Нестерварі, як у Махнівці — згадайте, то любо вам стане. Чи Перебийніс продав вас коли, як його продати хочете?..

І нагнувся до першого з краю:

— Тебе, може, продавав я Яремі?..

— Тебе?.. Тебе?..

— А за мною не зберіг ти гирі?..

— Гадаєш, посадить і тебе Ярема поряд себе у ридвані?..

— Мальвазією уконтентує?..

Кожну мармизу свердлив лютими очима. Лице йому зсіріло, як залізо, гриміли щелепи, жахтів непомерклий рубець на переніссі.

Молодець, ставши на возі, з чорною ямою замість вуха, в сорочці з потоками крові, скочив, блиснув хрестик на волохатих грудях, махнув ґанджаром:

— Бий їх, штанотрусів, батьку…

— Бий юдину душу!

— Бий гаддя!..

— Бий!..

— Батьку реґіментарю, з гаті пруть пани, Корсак й сам Осінський, на палісадах січуться вже наші, підмогу давай, батьку…

* * *

«Помагай, Боже, винось, пречиста Діво, спаси і помилуй, — мчав, пригнувшись, Кирик, — то ж то гаспид, не лицар, то ж кам’яне серце», — й обертався. Габач за ним, шабелькою вивилює над головою, а чуб полощеться, а бунчуки, а прапорці, й риком знявся табір, хто бунтував, нахвалявся, роздерли, черепи хруснули під кінськими копитами, розкололи чорну раду, як віхтелиця, зашуміла чернь — не дамо Перебийноса, не дамо бевзям батька Максима, нігич[441] не поступимось панам, білим трупом загатимо поле, всі ляжемо. «На Костянтинів, на Костянтинів, на Ярему, на Ярему», — вищав котрийсь, підскакуючи на білані, виблискував ґанджаром…

…ой чи бач, ляше, як козак пляше,

на сивім коні горою…

— Заманюють, побачиш, що тільки заманюють, невже таки від Авратинського і покотились? Світає, малий, диспозицію дай вістовцям: Габач з панцерними проривається до містка, до берізок, Хвесько Халецький підможе Авратинського, в той лісок, на урвища — піхоту, тільки піхоту, переказуй Байбузі… Пікінери, вперед! Вперед, молойці, зсадіть їх з огирів. Тримайся за мною, малий, goddam!.. Хто там січеться на гаті, коло млина?

— Вовгура…

— Добре дбає, але заманюють його на той бік — ех, і пішли, не слухають…

— Кажуть, що в панському таборі ретираду сурмлять…

— Правда ж тому? Не вірю, чорте, не підманять. Почулась їм орда на карку, але орди нема в нас… Не слухають, гей, Габаче!.. Куди зариваєшся?..

Замість слухати диспозиції, Габач не втерпів. Тисяча його шарпнулась не на місток, де берези, а на греблю, де рубались Вовгурині, а Корсакові начеб ломились, тисяча Габачевих як сіла на шию з шаблями й шешпарами[442], так і голила гусарію.

— Перуть, батьку, наші, — крикнув радісно Кирик, — рушай свою молодецьку тисячу!..

Але реґіментар крутив головою.

— Дістанемо Ярему сьогодні, — прочвалував повз нього скісноокий кінник, — дістанемо, батьку!..

Реґіментар угадав. Вовгурині й Габачеві продудоніли мостом, наїжджаючи на клуби польських бахматів, але зразу ж по тому боці ріки взяли їх у вогонь. З бескетів, порослих скупим чагарником, знялись мушкетери й пражили з коліна. Там і заграли гарматки. Вже на причілку заварилась каша. Габач проганяв людей на оболоння, коні натурились, Вовгуриних зразу взяли на шаблі Корсакові, а Габачеві збились купою. Ляск і крик лунали мостом.

— Передислокувати! — реґіментар закляв, вістовці мчали. — Авратинський і Хвесько — до берізок, через місток, обходьте, обходьте псявіру…

— Батьку, Габачеві підмогу!..

Посірілі узгір’я під Костянтиновом займалися блідою голубінню. У воєводиному обозі гриміли тимпани.

— Раз мати народила, хлоп’ята…

Габачів кінь виривався, вискакував з трупа. Іржав і кусався бойовий сніжний огир. Упав Габачів бунчук, блиснув у голубіні Габачів панцер, раз — і роздалась оболонням його тисяча, гай-гай — вже чимало лягло братимів на мосту, а панам ішла підмога. Зчепились над самим Случем, тільки виль-виль — шабельки, блим криці й лязкіт, тільки шабель виблиск й луна — луна об крем’яне бескеття.

— Габачеві підмогу, батьку…

— Знаю, знаю… Не слухав, заманили, пропали, goddam, рушай молодецьку, на греблю, на міст… Алла, кричіть, алла, молойці…

Залізне лице злилось із шишаком, а голубінь пестила. На шкуратяний колет