Читати книгу - "БотакЄ"

Добрі результати агрономічних удосконалень. Ґуральня згоріла. Управитель викупається на волю. Дочка з незліченною родиною. Земська поліція».

До питання про інтер’єри

Наперед засвідчую свою повагу до людини, яка кілька днів тому задала мені запитання, про яке хочеться розповісти. Справді, не йдеться про неї.

Але кілька днів тому одна дуже добра журналістка з Києва запиталася мене про мою найкоротшу і найточнішу формулу домашнього затишку. Перед тим вона попереджала, що цікавиться передовсім дуже особистими речами. Питала про вік, дітей, ганебні вчинки, ім’я пса, всілякі захоплення і куховарства. Мені це подобалося. Бо вперше хтось хотів довідатися про такі штуки. Я навіть повівся цілком не у властивому стилі. Вона сама про це натякала. Казала, що її цікавлять і плітки, і причини їх відсутності. Отже варто було би щось вигадувати - не так правдиве, як ефектне. У таких випадках важко зорієнтуватися відразу. Якщо не маєш досвіду саме відповідей на запитання такого ґатунку, то все твоє життя, переповнене неймовірними перипетіями, може перетворитися на найнудніше інтерв’ю у світі (скажімо, роздуми про те, чому є таке поняття, як широка душа, але нема жодної згадки про вузьку душу. І що можна собі уявляти, говорячи, що це, наприклад, була жінка з досить вузькою душею). Між іншим, колись я був неприємно вражений таким інтерв’ю з музикантом, який мені дуже подобався. Розповідаючи про найекстремальніші випадки у своєму житті, він чомусь наголошував на ночі, коли його випадково закрили в зоопарку, і перелітанні з балкона на балкон на другому поверсі готелю у Монте-Карло. І це при тім, що закрили його не в клітці, він спокійно переспав ніч на лавці в зоопарку. Просто моторошно вили гієни і леви. І це при тім, що на других поверхах усіх готелів Монте-Карло перила балконів зроблені з каменю завширшки біля тридцяти сантиметрів. Але нехай буде, що це було йому найекстремальнішим. Це ж його життя. З такими відчуттями нема чого сперечатися. Якщо мені холодно, а комусь тепло, то мене не цілком обходить його арґумент, що людині не може бути холодно при температурі вісімнадцять ґрадусів, бо власне вона вважається температурою комфорту, і - що найважливіше - йому зовсім не холодно.

Але до запитання. Про найкоротшу і найточнішу мою формулу домашнього затишку. Відповів я дуже швидко і точно. Не знаю, наскільки коротко, невідомо, скільки таких формул прокрутилося в голові за кілька секунд. Але моя відповідь була виважена і невипадкова. Власне про це хочу поговорити (як то буває у всіх анекдотах про психоаналітиків). Бо знаю, що вона була відкинута як непотрібна.

Я наполягав, що для домашнього затишку передовсім необхідне взаємне пам’ятання про те, що потрібно робити життя одне одного, життя поруч, спільне життя цікавим. І все. Так буде найкоротше. І найкраще. А іншого виходу попросту нема. Я вже бачив прекрасні любові і співжиття, які лагідно померли тому, що стали нудними. І бачив драматичні зв’язки, котрі ставали незнищенними саме через присутність чогось цікавого. Зрозуміло, що не без взаємного старання, не без пам’ятання про те, щоби старатися, щоби…

Виявилося, що я попросту не зрозумів запитання. Йшлося про такий ґатунок домашнього затишку, як інтер’єр, колір стін, розмір ліжка, декоративні елементи, вікна на…

Не хочу нікого образити, не хотілося б говорити про «рай в шалаше», але впевнений, що найкоротша і найточніша формула домашнього затишку така: взаємне пам’ятання про те, що потрібно робити життя одне одного цікавим.

Роман із газом

Я ніколи не намагався якось трактувати свої сни. Вони завжди були для мене дуже інтенсивною і значною частиною життя. Як запевняла назва одного доброго фільму - мої ночі кращі від ваших днів. Звичайно, багато снів були тривожними. Після них не можна не збудитися і не викурити нічної сиґарети. Але я теж не зважав на сиґнали, які вони подавали. Це не по-християнськи, вважав я. Я часто літаю. Часто виговорюю або вислуховую такі прекрасні речі, до яких не зближається жодна література. Найважливіше, в чому я впевнений, це те, що сни, вибудовуючись на елементах побаченого, пережитого і відчутого, наполегливо вказують на ще щось можливе. Просто треба знати - те, що сниться, можливе. Так чи інакше. Рано чи пізно. Ще одне вікно, ще один телескоп, мікроскоп і томограма. (Значить, я можу полетіти. Нехай цей політ буде навіть дуже затяжним падінням, але він можливий).

За вірою і воздасться… Двадцять років мені снилося місто на горі. Ідеальне місто в моєму розумінні. Аж такого я ніколи не бачив. Але снилося, отже, може бути. Вже тиждень я знаю, що таке місто називається Марбурґ. Воно справді є, бо тиждень тому я там був. І мої дні нічим не були гіршими від усіх попередніх ночей.

Через погане знання мови в Німеччині я перетворююся на того, на кого вчився. На ботаніка, натураліста. Мене переймає описова пристрасть. Вирізнити характерні риси ландшафту, запам’ятати реєстри ознак і властивостей, дати українську назву окремим деталям німецького краєвиду. Треба зрозуміти, чим він відрізняється від нашого. Вилучити тих кілька дрібниць, які роблять його не подібним на жоден інший. Це як упізнати дві три спеції, що вживаються лише в якомусь певному реґіоні і надають неповторного смаку звичним сирові, печені, квашеній капусті чи ябчанці. Як не знайти у власному визначникові якогось виду рослин і або вкласти її у гербарій, або викопати разом з грудкою землі для перенесення до свого ботанічного саду екзотів.

Загалом Марбурґ подібний на лишайник. Лише лишайники вміють бути такими зеленими, тримаючись лише за камінь. Співжиття каміння і середньоземноморських рослин - це те, заради чого варто було мандрувати. Воно належить до тих небагатьох речей, які ніколи не прийдуть до тебе самі. Попросту тому, що в тебе надто холодно.

У цьому місті є навіть міський ліфт. У тому сенсі, що ліфт є міським транспортом. Тобто ним можна виїхати на верхні вулиці міста. Місто обліпило гору. Старезні багатоповерхові будинки розміщені один над одним. Більша частина вулиць є сходами. На схилах мало місця, тому деякі вулиці не ширші від трьох середніх кроків. Панує каміння. Різні породи і різні типи обробки. Кам’яні стіни, огорожі, прибудови. Все, що під ногами, теж кам’яне. Навіть дахи з каменю, а не з глини. Дахівкою служать тут тонко поколені пластини каменю, який називається шифером. І між усім цим каменем, усюди, де є хоч якась щілина між плитами, росте кілька ґатунків винограду, кілька ґатунків плющів, багато моху, ліан, лаврів,