Читати книгу - "Віннету ІІІ"

кусати один одного. Те, що це були жеребці, поза всяким сумнівом, бо кобили сумирніші й не будуть битися після тривалого виснажливого скакання. Зрозуміло?

— Але як ви дізналися, що жеребці покусали один одного?

— Придивіться до слідів. Тут кінь індіанця стрибнув на коня білого. Сподіваюся, з цим ви погодитеся? На траві залишилися каштанові волосини — вони з гриви. А ось там лежить чорне волосся з хвоста. Сліди кажуть, що тут жеребець вождя вчепився зубами в гриву коня білого. Господар осадив його й погнав уперед, і тоді ображений гнідий вчепився йому в хвіст, ось чому каштанові й чорні волосини лежать за кілька кроків одна від одної. Тепер кожному ясно, що кінь індіанця вороний, а білого — гнідий. Ходімо далі. Біля насипу вони спíшилися. На м’якому піску сліди видно дуже добре. Придивіться. У білого одна нога залишає глибший відбиток, з чого можна зробити висновок, що він кульгає. Мушу визнати, що бандити поводилися вкрай необережно і навіть не спробували замести сліди. Це означає, що вони почувалися в безпеці, а це можна пояснити двома причинами.

— Якими?

— Перша: вони збиралися того ж дня виїхати, заїхати подалі й утекти від погоні. Проте їхні коні втомилися, і я думаю, що ймовірнішою є друга причина: десь поблизу є великий загін, до якого вони завжди можуть приєднатися. До того ж троє індіанців ніколи не довірилися б понад двом десяткам блідолицих грабіжників, тому я готовий битися об заклад, що на північ звідси розгулює загін індіанців племені оґлала, які вийшли на стежку війни. Там і слід шукати усіх залізничних грабіжників.

Товстун здивовано дивився на мене.

— Боже! — простогнав він. — Хто ж ви такий насправді?

— Я вам уже сказав.

— Е ні, дозвольте вам не повірити. Ви не ґрінгорн і не писака. Ви такий чистий і охайний, що могли б зіграти роль вестмена в опереті. Начищені до блиску чоботи й новенька зброя бувають тільки у ґрінгорнів, але я не знаю жодного вестмена, який би вмів так добре читати сліди. Боже мій, а досі я думав, що теж дещо вмію, але виявляється, що до вас мені ще дуже далеко!

— Однак я й справді письменник. Щоправда, мені доводилося не раз подорожувати по прерії, і дечого я навчився.

— А тепер ви дійсно збираєтеся в гори Вінд-Рівер?

— Ну звичайно!

— Але для цього недостатньо вміти читати сліди. Думаю, що для такої подорожі вам дечого не вистачає.

— Чого ж?

— Я б на вашому місці насамперед спробував знайти собі коня, а вже потім вирушав у невідомість.

— Я знайду його.

— Де?

— Спершу я куплю шкапу на станції, а потім виберу в дикому табуні найкращого мустанга і зловлю його.

— Ви такий хороший наїзник, що можете об’їздити мустанга? І звідки ви знаєте, що на Вінд-Рівер будуть табуни диких коней?

— Хіба ви не знаєте, що в цей час стада бізонів і мустангів перекочовують на північ?

— Отже, ви й вершник неабиякий. А як стріляєте?

— Хочете влаштувати мені іспит? — засміявся я.

— Щось на зразок іспиту, — підтвердив він із серйозним обличчям. — Я роблю це з певною метою.

— Можу я дізнатися, з якою?

— Трохи пізніше. Спочатку ви покажете мені, як стріляєте. Принесіть вашу рушницю.

Звичайно, я міг відразу ж сказати йому, що я — Вбивча Рука, і поставити його на місце, але він мене дуже тішив, тому я мовчки підкорився, піднявся у вагон і взяв свої загорнуті в ковдри рушниці. Пасажири, які здалеку спостерігали за нами, тієї ж миті підійшли й оточили нас. Американець, особливо із заходу, ніколи не втратить нагоди подивитися на змагання зі стрільби.

Коли я розгорнув ковдру, товстун здивовано вигукнув:

— Тисяча чортів і одна відьма! Та це справжній штуцер майстра Генрі! Скільки в ньому зарядів?

— Двадцять п’ять.

— Ого! Я про таке й не чув! Боже, як я заздрю на вашу зброю!

— Але мені більше подобається флінт, — відповів я, розгортаючи другий згорток.

— Відразу видно, що ви нічого не тямите в зброї, якщо віддаєте перевагу новенькій, блискучій від мастила рушниці, — глузливо промовив товстун. — Я сам волію старі, іржаві й перевірені.

— Чи не хочете ви подивитися на клеймо майстра, сер? — зупинив його я, простягаючи йому карабін.

Він кинув погляд на висічене клеймо і підстрибнув з подиву.

— Вибачте, сер, — вимовив він розгублено, — це зовсім інша річ. Флінти з таким клеймом можна перерахувати на пальцях. Мені навіть казали, що сам Вбивча Рука має такий. Але як до вас потрапив цей шедевр зброярської майстерності? А може, клеймо підроблене? Напевно, так і є, бо не дуже схоже, щоб ваша рушниця часто стріляла.

— Ну то випробуймо її. Куди мені стріляти, сер?

— Спершу зарядіть!

— Немає потреби. Вона заряджена!

— Ну тоді стріляйте он у того птаха на кущі.

— Він занадто далеко! — зауважив хтось із пасажирів.

— Подивимося, — відповів я.

Коли я витягнув з кишені окуляри й поволі, дуже обережно одягнув їх на ніс, обличчя товстуна розпливлося у широкій посмішці.

— Ха-ха-ха! Німецький продуцент книг збирається подорожувати в окулярах?

Інші теж засміялися, а я цілком серйозно запитав:

— Чому вам так смішно, панове? У людини, яка тридцять років просиділа над книгами, ясна річ, псується зір. Але краще стріляти влучно в окулярах, ніж промазувати без них.

— Все абсолютно правильно, сер. Але я хотів би подивитися на вас, коли ви зіткнетеся з червоношкірими! Поки