Читати книгу - "Віннету ІІІ"

ви будете протирати й одягати окуляри, з вас десять разів встигнуть зняти скальп. Дивіться, ви навіть птаха не встигли застрелити, він уже полетів!

— То пошукаймо якусь іншу ціль! — заявив я так само незворушно, як і перед тим.

Птах, про якого була мова, сів на кущ за кроків двісті від нас, влучити в нього міг би навіть не дуже вмілий стрілець. Аж тут високо в небі я почув спів жайворонка.

— Ви бачите жайворонка, джентльмени? — запитав я, задираючи голову. — Я спробую опустити його на землю.

— Ну, побачимо! — сказав мій співрозмовник, а після мого пострілу продовжив: — Ви тільки налякали птаха, і він утік.

— Зараз ви побачите, навіщо мені окуляри, — відповів я, відкладаючи флінт убік. — Жайворонок лежить за вісімдесят кроків від нас просто на рейках.

Пасажири юрбою побігли туди, куди я показав рукою, і через кілька хвилин принесли птаха. Товстун довго переводив погляд з мене на мертвого жайворонка, а тоді вигукнув:

— Чорт, ви справді влучили в нього, і не дробом, а кулею.

— Ви хотіли, щоб я стріляв дробом на таку висоту? А мені казали, що вестмени не опускаються до стрільби дробом, для них це дитячі ігри.

— Оце був постріл, я ще ніколи такого не бачив. А може, ви поцілили випадково? — і він хитро подивився на мене.

— Дайте мені ще якусь ціль!

— Не варто. Я вірю вам, сер. Напевно, ви хотіли пожартувати з мене, тож прикинулися ґрінгорном. Ну що ж, смійтеся на здоров’я. Ану-бо відійдемо вбік.

Він потягнув мене за собою, до того місця, де ми оглядали сліди розбійників. Там він дістав з кишені аркуш паперу і приклав до одного з відбитків копит гнідого жеребця ватажка.

— Все сходиться, — замислено промовив він. — Сер, скажіть мені чесно: ви маєте трохи часу чи повинні негайно їхати? Я просив би вас допомогти мені в одній справі.

— Я — вільна людина й можу робити все, що мені заманеться.

— Чудово. Вам колись доводилося чути про Фреда Волкера?

— Так, кажуть, що він досвідчений вестмен і хороший слідопит, до того ж знає кілька індіанських діалектів.

— Це — я, сер.

— Так я й думав. Ось вам моя рука. Радий з вами познайомитися, сер.

— Сподіваюся, що скоро ми познайомимося ближче. Річ у тому, що я маю вагомі підстави шукати зустрічі з таким собі Галлером. Його сумління й раніше було нечистим, а тепер він очолив зграю злочинців, які наробили чимало зла у прерії. Зараз він зі своєю бандою подався далі на захід, а я переслідую їх. На цьому папері ви бачите відбиток копит його коня, він такий самісінький, як і ті, що я знайшов раніше. А оскільки Галлер кульгає на праву ногу, я цілком певен: тут побував він, не хто інший.

— Галлер? — перепитав я. — Ви знаєте його ім’я?

— Його справжнє ім’я Сем, але він користується різними іменами.

— Самюель Галлер? Здається, я чув про нього. Чи не він служив бухгалтером у нафтового короля Реллоу? Кажуть, він утік від господаря і вкрав цілу купу грошей.

— Так, це він. Мерзотник умовив касира відімкнути сейф і тікати разом з ним, а потім пристрелив його, щоб не ділитися. Навздогін за ним рушили двоє поліціянтів, але він убив їх. Його схопили в Новому Орлеані, коли він сідав на корабель до Мексики. Але Галлерові й там пощастило — напередодні суду він задушив тюремного сторожа й утік. Він подався на Дикий Захід, бо нічого іншого йому не залишалося, адже награбоване в нього забрали. Відтоді він далі собі грабує й убиває. Час показати йому, що закон має довгі руки.

— Ви хочете зловити його?

— Він буде мій, живий чи мертвий.

— У вас із ним особисті порахунки?

Товстун Волкер якийсь час мовчки дивився в землю, а потім сказав:

— Я б не хотів розкривати всі карти, сер. Принаймні зараз, коли ми ще так мало знаємо один одного. Згодом я, мабуть, розповім вам усе. Бо дуже сподіваюся, що ми таки зазнайомимося ближче. Це просто неймовірне везіння, що я їхав у цьому поїзді, бо я би ще довго шукав Галлера, якби ви не звернули уваги на його сліди. Без вас я б не здогадався, що ватажок зграї їздить на гнідому жеребці та кульгає. Тому я негайно зійду з поїзда і кинуся навздогін за Галлером. Чи не погодитеся ви, сер, скласти мені компанію?

Золотошукачі за роботою. Роквілль, Південна Дакота, 1889 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.

— Але ж я ґрінгорн! — засміявся я.

— Ну що ви, сер! Я не хотів вас образити! Не зважайте на мої слова. Мене ввів в оману ваш вигляд, ви зовні більше схожі на того, хто щовечора ходить по світських салонах, а не ночує у прерії. Ніколи в житті ще не бачив, аби людина в окулярах влучила у птаха в небі. Тож прошу вже мені вибачити. Отже, ви згодні поїхати разом зі мною?

— А чи не краще буде приєднатися до людей, які незабаром прибудуть сюди з сусідньої станції, щоб рушити навздогін за бандитами?

— І не кажіть мені про це! Від них буде мало користі. Один вестмен вартий більше, ніж цілий натовп цих нездар. Я мушу чесно сказати, що справа це небезпечна, і ви ризикуватимете життям, але думаю, що ви — людина, яка любить пригоди, а гострі відчуття я вам гарантую.

— Я люблю гострі відчуття, — відповів я, — але мені не подобається пхати носа в чужі справи. Я нічого не маю проти Галлера, до того ж