Читати книгу - "Руїни бога"

*

Спершу Ненсі уявляла пухлину як зажерливого окупанта, що скарадався мозком, аби її пожерти, але тепер, коли все вирішено і виходу вже нема, хвороба перестала бути ворогом. Другом не стала (куди там), але це теж частина Ненсі. Вони будуть разом до страшного кінця.

Вона одразу кинула роботу. Нащо розтринькувати себе на інших? Віола звикла, що Ненсі відвозить її до школи і забирає після уроків, і тепер обурювалася, що доведеться їздити самій. Ненсі навчила її сідати на автобус («Але чому?») і пояснила, що вона трохи прихворіла, і їй треба певний час перепочити від викладання. Шкода, що Віолі нав’язали незалежність, до якої вона мусила поступово дорости, але зараз йшлося про практичні проблеми, а не почуття. У душі Ненсі гартувалася сталь.

Вона купила Віолі одяг на два-три розміри більший, склала списки й інструкції — де живе вчитель піаніно, адреси й телефони батьків її друзів, що їй подобається і не подобається. Тедді, звичайно, чимало знав про Віолині вподобання, але навіть не уявляв, як виглядає повний список.

За іронією долі, в перші тижні після того, як смертний вирок було підтверджено, Ненсі почувалася на диво добре. Вона думала про діагноз саме як про смертний вирок, хоча при інших послуговувалася евфемізмами. Вона розібрала шухляди й шафи, викинула непотріб, перебрала власний гардероб. Цікаво, вона дотягне до весни? Їй ще знадобляться ці шухляди, напхом напхані вовняним одягом, жилетками та теплими панчохами? Мабуть, сестри приїдуть і розберуть одяг, коли її не стане, як зібралися і перебрали материні речі після похорону. Їм буде легше, якщо основний масив перебере сама. Вона ні з ким не обговорювала ці похмурі завдання. Їх це засмутило б більше, ніж Ненсі, яку заспокоювала думка, що вона лишить все у взірцевому порядку. Вона уявляла, як Ґерті роззирається її спальнею й каже: «Це так у дусі нашої старої-доброї Ненсі — лишити все чікі-пікі, до голочки». Хоча, звісно, коли дійшло до діла, нічого такого Ґерті не сказала — вона була надто приголомшена горем для жартів.

Вражений її завзяттям, Тедді навіть припустив, що діагноз хибний («може, документи переплутали — так буває»). А може, вона одужує.

— Не сподівайся на чудо, Тедді, — сказала вона настільки ласкаво, наскільки могла. — Хвороба невиліковна.

Надія могла стати йому найлютішим ворогом. Та і їй. Треба тішитися, що вирок поки відклали, а не вимагати неможливого.

— Але ж ти під час війни думала, що я загинув, — стояв він на своєму. — Ти ж тоді вже втратила надію?

— Так, ти ж знаєш, що так. Ти ж сам сказав — я думала, що ти загинув.

— Тоді моє повернення — це теж чудо, — сказав він так, ніби виграв суперечку. Але ж він повернувся з табору військовополонених, а не з того світу. Тедді геть пустився берега логіки, але яка різниця? Він так чи так скоро перестане вірити в чудеса.

А тоді шухляди і списки закінчилися. Коли вона розібралася із клопотами, то зрозуміла, що хоче просто сидіти сама вдома, наповнюючи тишу піаніно — інколи Бетховеном, але здебільшого Шопеном. Вона вже давно не грала, але з кожним днем ставала дедалі вправніша і навіть сказала Тедді:

— Ну, хоч щось іде на покращення, — але його її чорний гумор лякав.

Якогось дня, коли вона саме збиралася розучувати пекельно складний полонез у мі-бемолі, Тедді раніше повернувся додому — Ненсі зауважила, що він робить це дедалі частіше: намагається наповнити нею розум і серце, бо саме там вона потім і житиме. (Ну, не житиме — лишиться спогадом, ілюзією). А ще в серцях сестер. Трошки лишиться й у Віолі, але це скоро вицвіте і забудеться. «Улюблена, як пам’ятаєш, мамина квітка».

— Мої улюблені квіти — дзвіночки, — на рівному місці повідомила вона Віолі, яка тільки байдуже кинула «Гаразд» — її більше цікавив «Блакитний Пітер» по телевізору.

А тоді помре Тедді, помруть її сестри, помре Віола, й нічого від Ненсі не лишиться. Бо так вже повелося. Смерть — це трагедія життя. Sic transit gloria mundi.

— Про що думаєш? — часто, аж надто часто питав Тедді, коли вона поринала у роздуми, безплідні за самою своєю природою. Краще бути тупою твариною, як Боббі, і зустрічати кожен новий ранок у невіданні.

— Про різні дурниці, — сказала вона і спробувала посміхнутися. — Не варто й казати.

Не те, щоб вона не хотіла ділитися з Тедді думками чи проводити з ним час — і, звісно, з Віолою теж, — але вона готувалася поринути у пітьму, в місце (та й не місце навіть, а саму ніщоту), де нічого вже не матиме значення — ані какао, ані книжки з бібліотеки, ані Шопен. Ані навіть любов. Якби вона вирішила продовжити список, він тягнувся б у нескінченність, тож вона відклала цей задум. Досить із неї списків. Вона відкинула похмурі думки і взялася натомість за Шопена.

— Це «Революційний етюд»? — спитав Тедді, від чого вона збилася: не та клавіша розпачливо задеренчала. — Мама теж його грала.

Сильвія прекрасно грала на піаніно. Ненсі інколи приходила в гості, спеціально щоб її послухати. Коли Сильвія була не в гуморі, то не треба було навіть іти до Лисячого закута, щоб її послухати (так казав тато Ненсі): досить стати на доріжці. Але він казав це чуло. («А ось і наша місіс Тодд!»). Майор Шоукросс дуже шанував Сильвію («прецікаве створіння»).

Тоді Ненсі цього не розуміла, але Сильвія, можливо, також хотіла, щоб її лишили у спокої, і була геть не рада маленькій слухачці, яка тулилася в куточку вітальні. Здавалося, вона розчиняється в музиці й не помічає Ненсі, аж доки не закінчить твір. Ненсі мимоволі починала аплодувати. («Браво, місіс Тодд!»)

— А, Ненсі, це ти, — доволі різко казала Сильвія.

— Ні, це не «Революційний», а «Героїчний», — сказала Ненсі, коли пальці нетерпляче завмерли над клавішами. Крилата колісниця часу, — подумала вона. І вона вже чує, як б’ють тяжкі рипучі крила, мов у велетенської неквапкої гуски. Вона відчувала, як їй бракне сил, і не могла з цим нічого вдіяти.

— Твоя мати грала блискуче, а я — просто любитель. Це дуже складний твір.

— А як на мене, звучало добре, — сказав Тедді: вона знала, що він збрехав. — Коли я оце зайшов у кімнату, мені згадався Вермеєр.

— Чому Вермеєр?

— Ота картина в Національній галереї. «Пані за вірджиналем» чи щось штибу того.

— «Пані, що сидить за вірджиналем».

— Точно. Ти завжди так добре все пам’ятаєш.

— То чому Вермеєр? — нагадала вона.

— Бо ти так повернулася до мене із загадковим